Вірші зарубіжних класиків і сучасних авторів

Як прийде час на зов батьків мені
Селитися в чертоги неземні,
Здійматись вихром в обшири незнані,
Чи схилом гір спускатися в тумані, —
Різьблених урн хай не зустріне тінь —

1] Не упустив із очей Менелай, Ареєві любий,
2] Як у жорстокім бою трояни здолали Патрокла.
3] Вийшов із лав уперед він, блискучою сяючи міддю,
4] Й став круг тіла ходити, як ходить

Коли людину біль онімував,
дав бог мені сказати, як я мучусь.

І що мені ця зустріч може дати,
ця нерозпукла квітка поранкова?
Тепер ти вільний в пекло й рай ступати,
та

1] Мовивши так, від брами подався осяйливий Гектор,
2] Поруч ішов його брат Александр, обоє душею
3] Прагнули швидше почать воювати і з ворогом битись.
4] Так же, як бог мореплавцям

Я помню чудное мгновенье:
Передо мной явилась ты,
Как мимолетное виденье,
Как гений чистой красоты.

В томленьях грусти безнадежной,
В тревогах шумной суеты,
Звучал мне

(Про все потроху)

Змагайся за допомогою підкупів — і переможеш усіх.

Лесажів чорт, немов метіль,
Вночі промчався крізь покої,
Схопив мене і зніс на шпиль
Собору

Евріклея приносить радісну звістку Пенелопі, яка йде разом з нею до бенкетного покою. Пенелопа не зразу впізнає свого чоловіка. Щоб обманути жителів міста, Одіссей розпочинає шумний танок;

О ласкавице сумна,
сестро ранку, що шаріє.
Срібна мла пливе і мріє
круг журливого чола.
Тихе сяєво ясне
будить сховані в яскині
душі тьмяні самотинні,
птаство ночі і

Мудрим — слово це величне.
Натовп нагле став би кпити.
Славлю все живе, що вічно
прагне в полум’ї згоріти.

В ніч кохання пожадану,
де, зачатий, зачинаєш,
як мигоче

Жену вперед коня, щоб линув, ніби птах;
Ліси, яри, шпилі біжать назустріч оку,
Подоба бистрого хвилястого потоку, –
Сп’яніння прагну я найти у цих дивах.

Але зморився кінь. Тоді

Невільник, вперше я радію цій неволі:
Про тебе думаю — не криє думки мла;
Дивлюсь, і жодна тінь не тьмить мені чола;
Люблю тебе, проте не мучать серця болі.

Не раз за щастя мав

Душа людини
схожа на воду:
походить з неба,
на небо сходить
і знов на землю
упасти мусить
в вічній онові.

Ясне проміння
струмує з висі,
із крутояру,
заки

Світ бачити є невимовно мило,
Ще ліпший — світ поетів; їхні житла —
Поля багатобарвні; срібно-біло
На них, вночі і вдень, палають світла.
Сьогодні все для мене є чудове:

Як же пораннім сяйвом
ти навкруги палаєш,
весно кохана!
Сотні любих розкошів
у мене в серці вирує —
вічного твого тепла
святе почуття,
красо неокрая!

О як би я

Я сам в себе уверен,
Я умник из глупцов,
Я маленький Каверин,
Лицейский Молоствов [1].
_____________

Старі форми руйнуються.

Шіллер

Ні серць, ні душ, то кістяків народи.
Дай, молодосте, крила!
Хай злечу над мертвим світом
До оман ясної вроди,
Де старі

Де пристрасть, там і мука! Хто притишить
цей біль душі, що стільки загубила!
Де ви, часи, для серця наймиліші?
І найдорожче вже тобі немиле.
Гнітиться дух, утрачені бажання,

О світе! Знаєш сам, які твої діла!
Сидиш недвигою у башті гніту й зла!
Одним добро даєш, а іншим — лихо! Тільки
Це й знаєш ти, осел! Ні, гірший від осла!

Балада

Михайлові Верещаку

Хто, в Новогрудськім мандруючи краї,
Прагне на все надивитись,
Хай у Плужинськім бору побуває,
Гляне на озеро Світязь.

В

Я пережил свои желанья,
Я разлюбил свои мечты;
Остались мне одни страданья,
Плоды сердечной пустоты.

Под бурями судьбы жестокой
Увял цветущий мой венец —
Живу печальный,