Євген Плужник

Минувшину вивчавши, зрозумів
Красу подій, що сталися допіру.
Історіє! з твоїх важких томів
Крізь давнини завісу димно-сіру
Майбутнє дивиться.
Поете, припади
До джерела

Синє море обгорнули тумани,
В синім морі ані хвилі, ні луни…
Тільки тиша… Мертва тиша і туман,
Повні тіней, небезпеки і оман…

Хто запевнить, що проясниться блакить,
Що

Де забарився ти, вечоре милий?
Очі в журі за тобою,
Груди без тебе спочити не вміли,
Думи юрбою…

Кожна з них ятрить негоїсті рани, –
Тільки в мені себе вилий!
…Де

Критики, навчаючи поета,
Залюбки розводяться про те,
Як писати мусить він, щоб Лета
Років з п’ять проміння золоте
На труні у нього не змивала;

Та чомусь історія не

Ах, яка це невгамовна пташка –
В грудях серце! Все співати б їй!
То пусте, що грудям часом важко,
Не до співів голові твоїй…

Бо стають такі порожні груди,
Так бездумно никне

Яка нудьга мережити рядки…
Дарма що жар думок у них розлитий!..
Поетів дар (як всі дари, гіркий) –
Всю недоцільність віршів розуміти.

Візьмись вогнем – і раптом

Мудрості не вивчитись чужої, —
Треба помилятися самим.
…Скільки слів лишилося від Трої,
Що забрав собі на оди Рим?

А проте вчитайся в кожну кому,—
Всякий промовлятиме

Їх меншає – я знаю тільки двох –
Аматорів, кому цікаво й досі,
Чим і коли уславивсь Архілох,
Кого Алкей уславив на Лесбосі…

Такі наївні, втішні диваки,
Арбітри метру й

Напишеш, рвеш… І пишеш знову!
І знов не так… І знов не те…
Аж доки слів цвілу полову
Утома з пам’яті змете!

І затремтять в куточках губи…
А істина ж така нудна:
Усі

Ракетою піднісся і упав,
Широким ревом прокотивсь додолу
Гудок останній. Рушив пароплав,
Кормою повертаючись до молу.

П’ять-шість хвилин шамкої метушні,
Гарячий вибух рухів,

В гімназії, де я кінчав науку,
Один довговолосий гімназист
До віршів так – з нудьги – наважив руку
(За форму дбаючи та нехтуючи зміст),

Що довго я, за римами у тузі,
На нього

Мрії від серця відтяв, –
Корінь виснажують віти.
…Мало прожити життя, –
Треба життя зрозуміти.

Може, й поети лиш ті,
Що за юнацтва вже сиві…
…Мрії ж мої золоті,
Мрії

Розгорну ввечері атлас Петрі,
Четверту, здається, мапу…
Доле! З буденних нетрів
Не поїдеш нікуди, мабуть…

Подивлюсь стомлено правді в вічі:
Ліжко знайоме, книжки у

Місто мале. На дзвіницю злізти, –
Видко жита й хутори сусідні.
Виконком, аптека й канцеляристи…
Всі знайомі, всі рідні.

Житиму тихо. Як осінь гарна, –
Біля воріт надвечір

Мале хлоп’я, доки старенькій няні
У холодку дрімалось над шитвом,
Жило в лісах, було на океані,
І вже землі нові значило грані
На стежці, де… не розминутись двом.

Стара ж,

Дикий сон мені щоночі сниться:
Я – скрипаль в пивниці «Mоn аmі»,
Награю гостям такого Гриця,
Що ніхто й ніколи не умів…

А вони, вигукуючи хрипко,
П’яно плачуть, всіх і все

Дівчинку здибав колись маленьку
Там, де землю Дніпром розколото:
Вибирала з води у жменьку
Синє золото…

І таке тоді небо було безкрає.
Поможи мені, дядю, трошки!..
…А в

Це закон: замруть червоножили, –
Розірветься рівна низка днів;
Проведуть до тихої могили
Кілька душ знайомих і рідні.

Хтось покине славу і достатки,
Хтось сухоти дітям і

Цілий день якийсь непевний настрій,
Почуття великої утрати, –
Дві морозом знівечені айстрі
Ти з садка принесла до кімнати…

І, коли ці напівмерлі квіти
Ти мені на книжку

Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще – для мене! – не заніс…
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс…

Не заблукають з хуторів лелеки, –
Хіба що