Віктор Кордун

То вже тікає не косуля, –
то свище між дерев
рогатий вітер.
А смерть слідом петляє
на чотирьох тремтливих ніжках
в сполоханому руні.
Вовки відстали,
і продовжує

Колядники завжди верталися з вирію,
як предки, поставши із мертвих, приходили в гості.
Приносили короб із хмарами, снами і звірами,
щоб не раз відбути життя на помості.

Додому

Підвів мене Господь-Бог
до великої тиші
й спитав:
що ти можеш
на ній написати?

Я сказав, що хотів би
написати по цій ось тиші
ще таку тишу,
заради вслухання в

Моєму батькові – на спомин душі
Замкнулось коло,
і розлилися в ньому білі соколи. –
Померлий
відійшов
у сяйво.
Проступають
ізсередини
пухнасті голки інею
і

Проростають сніги,
вруняться білою озиминою:
то сяє в полі трилистому, наче триранному,
тобою забута обручка на пальці.
І вже ні ти сама,
ні подібні до тебе очима й серцями

Це була ніч, коли кожному нараз
прояснилася його
обмеженість у собі птиці зрозуміли
своє нещастя

у крилах, дерева своє –
у стовбурах та корінні і
я своє – у моєму, нехай

Ліси мої смутні і великі,
залишайтесь зі мною! —
Я знаю, як вам невимовно страшно
перед навалою ночі:
я теж боюся не вийти із темряви,
але ж вам і втікати несила,
коли тишу

4.
віють вітри:
розхлюпують дівоче волосся
дунаями по наших степах
віють вітри:
видувають усе земляне
із лісів, із дощів і людей
віють вітри
і болить моє

До нашого міста
не знати коли й кудою
закрався сніг

Вже всі
із середини зіниць до пучок
все болючіше відчувають його білину
вже всі диктори радіо й телебачення
і всі

Степ оторочений клинцятими вовками.
Хто їх тут сірими нитками вишив,
загривки посріблив і нанизав по колу
на чорну заполоч хижих віч? –
Ховається пополотнілий страх у

Мокрі ще й досі
вузький твій човен –
цілісіньку ніч
я плавав у ньому.
Як зоря вже зійшла
та й розкрилась червоно:
ах, якою водою пречистою
обілляв я тебе!
Чи то

Цей сніг іде – такий величний! –
немов наприкінці історії…
Стримить до серця по дотичній
і захлинається просторами.
Життя й кохання – тільки літо:
ще день, ще мить – і вже

Сама тільки можливість
існування конвою
свідчить про страх людини
перед свободою, —
зате присутність конвою
викликає
нестерпучу конечність
бунту і втечі:
якраз про

Подай мені руку
і проведи по стежині —
поміж наших смертей.

Як не буде іншої ради,
проведи мене через смерть:

я боюся сам у ній заблукати —
і не вийти на світло,
я

Як мама пісню заведе —
Сідаємо гурточком:
Сестричка, я, щеня руде,
Курчата й мудра квочка.

Співає мама про коня,
Що заблукав у полі
Ніхто його не перейняв
Ще й досі

Апостольське послання того, хто був присутній незримо і ніколи не названий

Мій час не настав
і вже не настане ніколи.

Призначив Господь мені:
бути апостолом –

12.
Чую знову:
в кожній з речей –

то тут, то там –
починається
тиха Таємна Вечеря.

17. Чуже свічадо

Нахилився
я над твоєю глибінню, –
і вона
не

1. Прапервінь

У чомусь незнаному,
зеленовихрому
гуляло невидимо:
цвіло безпричинно – буяло безлисто,
сміялось безгучно – ридало безслізно,
жило

1. Стрітення

Лоша
на студених ніжках
таке бліде,
наче б його удосвіта
ще й у срібній короні
колись убито, –
це ще не місяць,
це – тільки

Пам’яті сіл,
вимерлих під час голоду
1933 року

1. Грудневі сутінки

Лет
тіни хижака
в провалля.
Почовгана ногами
із-під землі
то