Віктор Кордун

Коли речі раптом
розкриваються в себе
на всю свою незглибимість
я заплющую очі
і притискаю до тіла руки —
я надсилком здержуюся
щоб лишитися цілим

А вони —
лише

Мамо,
вже навколо нашої хати
звужується
тиші сувій суцільний.
Не зацвіли
цього літа
ні гарбузи твої,
ні мальви.
Те намисто,
що ми назбирали
по узбережжях

Ліси шумлять, так шумлять ліси –
день і ніч… день і ніч… Я глибоко в домі,
в незнайомому домі роками сиджу безмовний,
а ліси шумлять, полонені собою, німо кочують,
пориваються

Вчора я зруйнував Карфаген,
меча прихилив до розвалених мурів
і замислився раптом із ним:
навіщо ми отаке вчинили?
Хто із нас примусив кого
вигнати карфагенян
в чужі

1. Стрітення

Лоша
на студених ніжках
таке бліде,
наче б його удосвіта
ще й у срібній короні
колись убито, –
це ще не місяць,
це – тільки

1. Прапервінь

У чомусь незнаному,
зеленовихрому
гуляло невидимо:
цвіло безпричинно – буяло безлисто,
сміялось безгучно – ридало безслізно,
жило

Пам’яті сіл,
вимерлих під час голоду
1933 року

1. Грудневі сутінки

Лет
тіни хижака
в провалля.
Почовгана ногами
із-під землі
то

І настає такий час, коли ні жити, ні вмерти –
і день не минає, і ніч не відходить.

А десь отам стороною, аж ген стороною
розтікається дрібно по берегу ночі бузок,
доцвітає

Земля за колючим дротом,
земля позбавлена волі.
У плинних древлянських широтах
сосни вклякають поволі.
Не вберегли ми рідну землю,
ще й у горі залишили потім.
Тож чи я

Пішли сестрички по гриби,
руденький песик з ними.
Туди-сюди, де не ступи,
руденький песик з ними.

Набрали повний козубок,
руденький песик з ними,
маслят, лисичок,

1. Прапервінь

У чомусь незнаному,
зеленовихрому
гуляло невидимо:
цвіло безпричинно – буяло безлисто,
сміялось безгучно – ридало безслізно,
жило

1. Стрітення

Лоша
на студених ніжках
таке бліде,
наче б його удосвіта
ще й у срібній короні
колись убито, –
це ще не місяць,
це – тільки

Вчора я зруйнував Карфаген,
меча прихилив до розвалених мурів
і замислився раптом із ним:
навіщо ми отаке вчинили?
Хто із нас примусив кого
вигнати карфагенян
в чужі

Мамо,
вже навколо нашої хати
звужується
тиші сувій суцільний.
Не зацвіли
цього літа
ні гарбузи твої,
ні мальви.
Те намисто,
що ми назбирали
по узбережжях

Коли речі раптом
розкриваються в себе
на всю свою незглибимість
я заплющую очі
і притискаю до тіла руки —
я надсилком здержуюся
щоб лишитися цілим

А вони —
лише

Кує зозуля, що життя минає,
і полягає літо у покосах.

Головами наклавши,
духмяніють що є сили трави
по цей бік
і по той бік
часу.

Куку-куку –
і день за днем

Десь
а можливо й тут
пішов такий дощ
дощ пішов такий
що стало нікому й нікуди
витягати
допіру втонулого

від самого ранку
я сиджу
за своїм хистким столом

1.

Глухо цокотять
у потоках листя
білі камінці сорок.
Вітер їх оголяє
і знову захлюпує
зеленою повінню.
Важчає
місячна серга
смаглявого серпня;
зав’язь

Пам’яті сіл,
вимерлих під час голоду
1933 року

1. Грудневі сутінки

Лет
тіни хижака
в провалля.
Почовгана ногами
із-під землі
то

І настає такий час, коли ні жити, ні вмерти –
і день не минає, і ніч не відходить.

А десь отам стороною, аж ген стороною
розтікається дрібно по берегу ночі бузок,
доцвітає