Вірші Василя Стуса: голос боротьби та свободи

У мене тіло з мармуру.
І в горлі
спинився крик:
несила продихнуть.
У мене очі
згасли, ніби зорі,
а руки рвуть ланцюг,
котрий не розірвати.
І є гірка відрада в тім,

Ревіло радіо. Пташкам не набридало
співать відрання про одне і те ж.
Ти набігала, хвилями віддалена.
А я мовчав. Я думав. Я не щез.
Ні, я щезав. Не раз. Напевно, всоте
собі

Коли ти спробуєш себе перервати,
а я спробую перервати себе —
жодному з нас не вдасться
бути одночасно собою
і кимось іншим.

Як колоті рани, ми прагнемо вигоїтись.
Але

Ліс заіскрів у сотні горл
зозуль, і горобців, і горлиць,
їх сонцем оповитий хор
про власний зиск і власну користь
пускає стріли в солов’їв.
(З дощу такі вологи стріли).

Мій вороне, пророче мій, несамовито-синій вороне мій,
мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках,
у курних степах, по кураях, по рідних селах, по містах,
чужих містах — ти тах і кляк

Шишки горять, як кремові цукерки,
і пересохлий травень залюбки
тополь патрошить повстяні чемерки,
одягнені, здавалось, на віки.
Проміння пахне глицею сосновою
і нėзабуді

І не те, щоб жити — більше:
споконвіку б — без розлуки.
До віків і після віку —
це — любов. Оце — вона!

І не те, щоб знову — “з Богом!”
І не те, щоб — “чорту в зуби!”

Сьогодні — неділя,
і раз на тиждень
можна признатись собі,
що набридли дисертаційні розділи,
набридли однаково добрі книги,
набрид розфасований на одеській фабриці

Він у розпачі.
Він не може в собі затриматись.
Він, мов свічечка, по сльозі
гріє скульптора серце.
З нього висотують жили.
Його оголюють,
і не подітись від очей

Мовчазно,
як дивиться на себе стіл.
Сумовиті
опали сутінки.
Пройшли подвір’ям
і стали
перед твоїм вікном.
— Твій день — закінчився?
А ти — закінчив свій день?

Закосичила, заспівала,
Мов засіяла піснею шлях…
І лебідкою в небі плавала,
Поки впала в моїх полях.

Впала грудкою туги. Крильцями
Обхопила серце сполохане,
І чаїно —

Мишастий морок виповзав з кімнати
двадцятилітнім хлюпотом. Чорнів
важкий ослін. У вікнах всесвіт сліп.
Гойдався в шклянці шпатовий мускатель.
І стіл прямів. І штори край вікна

Харон суворо мовив: ні!
Пором відчалив. До Тенара
Надходить чорнокрила хмара.
В вечірнім палена огні.

І в громі — чується мені —
Дзвенить тривожена кифара…
Напевно,

А скажи — Модільяні був ідіот? —
допитувалась вона,
коли я вправними, як у піаніста, пальцями
вигравав на засмаглих персах.

— Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, —

Утекти б од себе геть світ за-очі,
у небачене, нечуте, у немовлене,
де нема ані осмут, ні радощів,
де ніщо не збавлене, не здолане.
Жив би там — безоко і безсердо,
жив би так,

На розквітлому лузі
Стежка сміється.
Танцюють волошки
Під вітру спокійний прибій.
Спинися на хвилю
Отут, де красується поле,
Де мріє кульбаба,
Спинись.
На

Життя симфонія, “Симфонія весни”
і сатанинський, зойками — Маневич…
Єврей — по горло. І по горло — невір,
по горло — маячний і мудрий сніг.

Пелюсточками, пальцями, руками,

Щоб я не знеміг од щастя.
В руйнівному ритмі,
Щоб радість мене виповнювала —
а не втоляла жагу,
скажи, що прологом ночі
буває вечір. І потім
ще ж день пригаса!..
Додам

В понеділок зустрівся з дівчиною.
У вівторок — поцілував.
За першим разом — образилась.
За другим — мовчала.

В середу освідчувався в коханні.
Доводив довго-предовго,

Робітники сіли обідати,
примостившись у цеховому подвір’ї.
Хто — на лаві, хто — на жорстві,
а хто — так-таки на землі в холодочку.

Дістають — той кефір,
той — ковбасу, той —