Василь Герасим'юк

На сіні, що срібліє над кущами,
завмерли дві душі в легких тілах.
Я знаю,
хто прикидав їх пластами.

Нас кличуть, мила,
душі у сінах.

Живе, скажи, чи неживе

На зорях твоє ворожіння?
На зорях ворожу.
Різдвяна вела вівчарів.
Привела різьбярів.
Я знаю цю древню різьбу.
Так різьбити не можу.
Я більше но можу.
Я сам собі

Над нами інший лік епох,
душі і праху.
Ми світ поділимо на двох.
Безмежжя — птаху.

Мені — в узорах давніх меж —
поля-полотна.
В якому часі ти живеш,
душе

Найтонша ватра не згаса
під небесами,
немов тримає небеса
у тьмі над нами

лише вона. Одним одна.
Тому й тримає.
І є печаль, і є вина,
й злоби немає.

Але нема і

Суниці на стеблах,
заховані в мох, –
намисто для тебе.
Намисто для двох,

бо губи спікає,
холодні, як лід.
Стебло протинає
дві жмені ягід.

А стебла зв’язати

…Не про всіх запитав. Розказав
не про всіх – ще залишив для брата.
Із холодних космацьких отав
нічка встала – настала розплата.

І судді поміж них не було.
І коротким був вік

Не зло і не зламане в хащі крило
хитнули у вірі,
а те, що піднесло, а потім пішло
морозом по шкірі.

Хай програно бій, наступив супостат
на груди ногою,
а пам’ять стоїть,

Не чую зойків і відлунь зловіщих
у лісі, що неначе пада ниць.
Немовби вже лежить. Немов небіжчик,
восковій. З верхів, як із полиць,

падуть крізь нього вогнища-ватрища

не ті що стріляли у спину
не ті що прийшли як святі
а потім свою Україну
від себе ховали

не ті

що знали як вої вмирали
а потім цвіли в забутті
на площі бо сурми

Невже празниковий розходиться люд?
Не свято, а битва.

Я можу молитись Тобі тільки тут,
хоч це — не молитва.

Не треба трембіт. Люд пішов, як під лід,
в слова, як в рекрути.

Ніч то вельможна, то тривожна,
то осоружна, то острожна,
то химородна, то хмільна.
Невже і ця тривога ложна?

Любить чи вижити не можна.
Нехай болить кровина кожна,
нехай

Ніби я пропав у цих полях…
Що, крім них, – вітри и небесні скали?
Хто у кому?

Де попропадали?

Більше – в глині? в вітрі? в небесах?

На лужках, купальських бережках,
а

1
А дух поблизу ще витає,
душа поміж людьми блукає:
вже дому іншого шука.
Вона безсмертна — кожен знає,
бо в неї виходу немає,
коли заблукана така.

А вже покликано

1
На єдиному березі його безпросвітної,
старості його заморської
сива ходить вівця…

А вовну її першу
повезли в бесагах за море,
і другу її вовну
в тих бесагах за море

Іду — немов траву чиюсь толочу —
Отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.

Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не

На тій горі вітри збивають з ніг,
сльозяться очі і в очах дерева.
З гори течуть, звиваючись…
Лиш хата
стоїть собі. Ніхто в ній не живе.
Я чув, що люди ті давно померли,
і

Переписую знову чомусь
куці ролі забутої драми,
і повірить, як завше, боюсь
в те, чого і не буде між нами,
в те, чого на землі не бува…

Та на землю до мене зійдеш ти,
щоб

Не знаю, чому ви завжди боялися
божевільних і привидів.

Може, тому, що божевільний забагато
розказував,
знаючи про вас те, що самі не знали чи не
хотіли,
а привид

першого зову вівчаря
і не тільки тому
що над ним сіяла зоря
двадцять століть тому

що був першим кому благу
ангел вість передав
а тому що ягня пастуху
Бог на руки

Їх запалюють аж тоді,
коли і найбільші верхи
від учора – під снігом.
Вони горять повільно,
високо здіймаючи свій дим,
бо пахне так,
ніби щойно обтесана деревина,
і в