Василь Герасим'юк

Притишив кров. Притишив крок.
І вищі стали гори.
Йде перший сніг,
немов пророк,
в якого серце хворе.
Як важко дихати йому!
Як свіжо доокола!
Ступає у порожню

Івану Малковичу

Де ми ходили,
де ми бродили,
де мандрували –
стежки-доріжки,
плаї-плаєчки
позаростали.

Стежка не скине
з себе травичку
мокру на

(Із Бориса Чичибабіна)

І статуї Христа, і статуї владик
у сяєві колон поникли нині в нішах…
Ти, справді, левів град. Жорстокий ти і пишний.
У тебе пізній хрест. У тебе

Космач іноді видається мені
древнішим від Києва…

А в якому столітті загублене
його заплічне мале село,
де з прадіда
всі з усіма родичі?

Прадіда знають, а

Я не зрубав її, небогу,
я тільки шепотів: “Пади…
і перегороди дорогу,
смереко, перегороди.

Ми ж молимось одному богу,
з одної глини і води.
Щоб мали ми й одну

З полонини Кознєски і ні з якої другої
вся Чорногора мені – як розповита…
З кожної полонинки,
з кожного верха
бачу на полонині Кознєсці двох.
Стаю на скелю,
за яку зайшло

Раптом світ в зіницях затремтів
так, немовби я заледь не скоїв
смерть комусь.
Я руки опустив.
Я відходжу від злоби страшної.

Я притишив кров, притишив крок
і шепочу,

Ти співвітчизника скручуєш в ріг,
немов так навчили батьки.
Твій тато маржину любив та беріг,
не йшов по траві навпрошки.

Ти співвітчизника не врятував
в біді. Не врятуєш в

Тоді ми зникли в лісі… Кроків шість –
і там твій сміх і крок!
Слабого світла
пучок з-між віт – ти зблідла.
З того літа
він там живе між афин і дощів,
твій сміх.
Туди –

Тиша на острові нашому.
Хоч і не затишно нам,
правду свою не розкажемо
навіть весняним вітрам.

Острове,
острове,
острове…

Латка в огромі стихій –
прочерк у

На ворізках колиска під
самою стелею — так дід
ладнав, сам прив’язав на сволок.

За шнур колиску колисав
вояк, поранений лежав
на лаві, ще не леґінь — отрок.

На Петра з

Сивнющу гілку яблукату
ти ненароком відчахнув —
до себе притягав — почув
слабенький тріск, немов крізь вату.

Немов шепнула: “Відійди.
Упасти дай на землю в туску”.
Ти

Спинився. Внизу ще шуміли роки навіжені…
Немов у забуте століття зайшов
і стоїш.

Поблизу в тумані повільно бредуть прокажені.
Дзвіночки про них сповіщають,
сповільнюють

Посипав з хвої світлий пил.
А зір — замало.
І ріща із останніх сил
мені палало.

Я миттю переплив ріку
і пісню млосну.
А ти сто літ, як в сардаку
пішла на

Юрієві Приходьку

— Що таке рай?

— Рай — це гарний сад.
(Із підручника
для недільних шкіл)

Сьогодні — намов у саду.
На голих осінніх деревах
вовтузяться,

Іванові Остафійчуку

Хтось грає за лісом на скрипці. Спасіте його.
Чи скрипку з-за шраліса чути?
Та швидше з могили.
То вічний був ліс.
В тому лісі потоки

Удосвіта – вірші. Слова молоді,
хоча й непривітні.
І ти прошепочеш отак, як тоді:
в сімнадцять, у квітні.

І знову запахнуть, і знов зазвучать
твої розповиті.
Кому ще

Щороку
сивими осінніми досвітками
ми із’їжджалися у Косів
на торги.

На другу богородицю
ми сходили з полонин,
а в неділю сідлали коней
і сивим осіннім

Я в тебе запитав
дорогу до зірок.
Я не картав себе
за цей небесний порух.
Бо скоро буде мла,
бо скоро буде змрок.
А потім буде ніч,
а потім буде морок.
Ти надійшла

Якщо колгосп імені Лесі Українки
платив твоїй матері
півтора карбованця на місяць,
якщо із твоєї дідівщини
брали щороку
найбільшу копицю сіна,
якщо ти, початкуючий поет,