Василь Герасим'юк

Притишив кров. Притишив крок.
І вищі стали гори.
Йде перший сніг,
немов пророк,
в якого серце хворе.
Як важко дихати йому!
Як свіжо доокола!
Ступає у порожню

Івану Малковичу

Де ми ходили,
де ми бродили,
де мандрували –
стежки-доріжки,
плаї-плаєчки
позаростали.

Стежка не скине
з себе травичку
мокру на

(Із Бориса Чичибабіна)

І статуї Христа, і статуї владик
у сяєві колон поникли нині в нішах…
Ти, справді, левів град. Жорстокий ти і пишний.
У тебе пізній хрест. У тебе

Космач іноді видається мені
древнішим від Києва…

А в якому столітті загублене
його заплічне мале село,
де з прадіда
всі з усіма родичі?

Прадіда знають, а

– Що таке, мамо, Космач?
Скільки присілків у нього?
– Сину, це материн плач.
В неї немає нікого.

– Хто його, мамо, зіткав?
Звідки воскОвії плити?
– Сину, це з жовтих

Хіба не вигідно
дві давні гуцульські родини
(трохи в неповному складі)
поселити
на одних двоповерхових нарах
у бараці в Караганді? –
холодна зима сорок сьомого
буде для

Ігореві Римаруку

Прийшли вночі. “Твій, діду, син умер.
Потрафив у скалу – лежить в потоці.
Не міг тікати. Спершу кинув гвер”.
Старий не відповів: “Заходьте, хлопці…”

Михайлові Дмитріву

Я вівці чорні й білі розгубив
у пізньому тумані. Угорі
вони іще озвалися. Побіг –
нема. Туман. Чужа стоїть кошара
і чути кроки. Вогник за

Ця осінь, Боже, також золота.
Світає. Вечоріє. Крик навколо.
Припухлі розтулила ти уста.
І день іде, і ніч іде, і голо…
Земля ця
восени вві сні
чомусь
лякає тихим

Якщо колгосп імені Лесі Українки
платив твоїй матері
півтора карбованця на місяць,
якщо із твоєї дідівщини
брали щороку
найбільшу копицю сіна,
якщо ти, початкуючий поет,

Якщо в дальньому зимовому лісі
чути серед ночі
тихий дівочий спів,
значить, там є школа,
в якій вчаться дівчата.

Невже в тому лісі не стріляють
і не перев’язують

Розвиднювалось. Ми пішли косити
за грунь. А нам навстріч несли трембіти
чоловіки з присілка – хтось помер.
Була ще тиша.

Та ранкова тиша,
коли трава сама себе колише,
бо

Романові Безпалківу

Я змалку боявся поганого ока. Зомлів
колись я на храмі в чужому селі, безпорадний.
Вже знаю про себе ту правду, яку я хотів.
Я знаю ту правду, що

Я прокинувся в серпні
з холодних космацьких отав…
І в багряному Києві як би мені не жилося,
це неспинене місто дитинства твого –
як волосся,
я над росами вгледів
і в росах

Володимиру Забаштанському

Мій тато у тифозному бараці
читав Старий Завіт.
А поруч труп
лежав. Іще вчорашній.
Наче зруб,
зіяв барак. Не винесли і вранці,
і

Тут ліс повалений лежав,
гіллям трупіни прикривав
немовби сам себе чімхав
і падав, де стояв.

Тоді настала тут весна,
змагались води і вітри,
і в сонці зблиснула

У захристії трійця стоїть.
Біля неї стану,
доки ти принесеш три свічі,
три свічі для Йордану.

Запалю три свічі на Йордан,
ти обів’єш зіллям,
і запахнуть черленим

Спасителем чи сином необнятим
у Чорнім лісі приспані вітри?
Я знаю, моя мила, ти була там.
Це ти тоді промовила: умри.

Вже вкотре ліс багряну вберю скине!
Хтось уві сні

Любові Голоті

Приснилися вірші 81-го.
Згадалася кожна пора того року так,
як жодна інша.
Згадалися тижні і дні віршів і рядків.
Та забулися навіть місяці,
коли

Те найменше звіря,
що в смереках проскаче,
та найменша зоря,
що на сіні заплаче,

те найменше маля,
що хлюпоче в потоці,
та найменша земля
з порошинкою в