Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Ігорю Шугану

віддай мені
в долоні теплоту
м’якого голосу,
і синій трепет крови,
і галузку тіла,
все віддай.

і ляж в ногах,
як промінь зламаний

Між скибами
застиглих вечорів
замовкли люди.
Ридають в темряву жінки,
без лон, без немовлят.
І нерухоміють в устах
слова,
бубнявіє язик.
І тільки нагло дре надвоє

1. МІСТО Св. АВГУСТИНА

Ви там почуєте в дощах
гугняві кроки Понса де Лєона й Менендеза,
розбиті сльози серць
старих конкістадорів.

І вам
за теплий зойк

В обличчя церкви
вдарила весна
і вкрила диким виноградом.

Це зелень молиться
і піснею життя
карає камінь.

Жовтими думками пахне осінь,
як листки, летять з дерев пісні:
йдуть жінки – грудьми напроти вітру – босі,
жовті спомини їм хлипають до ніг.

Ми вже собі казали, Господи, усе —
в розмовах, що ростуть, мов вишні,
що вдихують корінням чорнозем
і ділять нас і ми непевні.

І ми собі казали, Господи, не раз,
що всі

Об вікна
б’є
косою
ніч.

Поблідли стіни.

Люди душать
блимаючі душі
свіч.

І впало
на білизну призьби
голосіння дів.

Бо чують, як іде,
бо чують

Розгублений і зблідлий молочай,
зелені лики стебел — білі чари.
Ой заваріте, мамцю, мені чай
із корінців сухого молочаю.

Ох, сині жилки на моїх руках —
чого ж ви, мамцю, у

В сирій землі
померкло світло.
Минають дні
з закутаними лицями
і не торкають
моченою в оцті губкою
уста.

Стіни тужать
в порожнечу,
де з ніким їсти хліб,
ні

1
У чаші двох долонь
вливається прохолодь пальми.
Тіло п’є з гілок
зелений відпочинок.

Старий, що вірності доріг
віддав себе,
повільно переходить в

Моє обличчя
взяв
в м’які долоні вечір,
і біля рівних ніг розп’яття
я забув
порожню форму
власного буття.

Фонтан прозорих
андалюзьких співів
вмивав мої

1. Кривий танець

Вірському

на очі ніч пустила вії,
а місяць заклинав дерева і кущі;
сердиті стопи безнастанно били
у чорний барабан
землі

Як дівчина
розпустить
трепет білих мушель
і поглядом постелить
дві дороги, –
ти любитимеш її за те.

І аж тоді,
коли роки нагнуться над тобою,
ти усвідомиш перший

Ґранітний стогін вітру,
зелений шум Адірандакс,
хлипання озер —
вриваються
розіпнутим вікном
і тонуть в білому житті
між білими ліжками,
де білі люди
носять тиху

Гори плечима загати,
щоб не зсувалися на неї по ночах,
аби опівночі циганка в кожне з вікон
беззубо не всміхалася до неї,
аби в теменнім лісі їй, самій,
не привиджалися

Отак прожив собі, дивись,
немов одне лиш тільки знав я:
о півдошостій народивсь —
о півдопершій поховають.

Звідкільсь прийшов, ішов кудись,
неначе й був — не був

Так пусто літо відійшло —
вже й не дотягнешся рукою,
бо, мов туман, тоненько
скло
між літом стало
і між мною;
і хай воно пересікло
обох нас; все ж дало в

…бо все мине, як сад, що на очах пошерх:
нам буде тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна;
а те, що звали «сад» — лиш, як луна, по стінах
осяде сумно й не прошурхотить уже;
а те,

Ольвія дальня слів твоїх майже нечутна,
Кола твого наймення губи мої не розімкнуть,
Світло розтане, як сніг: темно буде і смутно,
Альт мовчазний вкриє пледом тебе, наче лікар.

Десь суть була,
осталися одгадки,
десь дім стояв,
та як його знайти?

Мій шлях
неждано виховзнув
з-під ніг
піском розлився
в безконечність.

Я йшов
і по