Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Довгі дні ростуть поміж нами
і ломляться в ретині очей.
Присядьмо, бо дороги в майбутнє немає,
і я тут тимчасовий і чужий.

Поговорім про вірші й людей,
бо темряви з облич не

Стікає каменем криниця,
пашить полин вітрів,
сковзає по цямринні громовиця
і терпне деревій років.

Присядемо до тихої розмови,
зітремо з лиць полуду днів бездушних:
я з

1
Я пишу,
щоб Ти прийшов до мене
стежкою рядків,
бо я тебе не знаю.
Але Ти повинен існувати,
бо в русі крови,
в костях,
в чорній підсвідомості моїй –
ячить

Місяць віддихає в річці,
Умивається прозорою водою.
А я лежу.
Небо нахиляється до мене,
відчуваю на собі його блакитне тіло.

Ой, прийди!
і вихили мені
свої

Хлопчик: Мамо, сонце знов заснуло на сосні.
Мати: Заснуло, сину, між гілками.
Хлопчик: І гріє там хрущів?
Мати: З

Вас кинули удвох під шар землі
вона тепер лежить на тобі
і усміхається без уст
розмокла глина затікає вам в зіниці
(а ви себе не знали на горі)
і тяжко бачити в могилах людські

У ямах їх сердець – стоять камінні спогади,
що згадують про них рядами епітафій.
Живі
ціле життя ідуть до них і відвертають погляди,
а замість лиць – картки порожніх біографій.

(так молодість)
Пливуть густіють голоси
спихаючи із губ
і задихаються від духоти пісень
дівочі усміхи на зруб
зубів.

І туга ще не ломить брів
У серці не садила рути
і

Вітри здирали океану шкіру
і сіллю бризкало в уста,
тяжка півмісяця сокира
рубала північ на хребтах
биків, що кидались на береги.
Бубнявіла в ногах кора пісків,
мов бубон,

Місяць витягає з пам’яті співанки
і кладе між губи смаглявих дівчат:
ой прийди та прийди опівночі,
заплетемо руки в виноград.

Вечір затирає дівчатам зіниці,
заклина устами

У скриню споминів складала
стару білизну днів,
мужчин з порогу закликала,
аж косу замочила в сивині.

На плотах
вмирало пізнє літо,
йому
світився соняшник
в очах
і скапував у жито.

Господь кропив з живущої руки,
але не міг
нічого воскресити.

З барабаном і жалем в очах
місить пальцями звуки гугняві,
на минулого білих полях
чорний спомин бубнявить.
З барабаном. До нього пропах
подих предків з могили,
їхні кості

Твою смагляву шкіру
мазали оливою
південні ранки,
сонце рум’янило
пополуднями
твої уста.
Небо хлюпнуло тобі в зіниці,
де весною
кільчиться,
росте.
Як

Як засяде сутінь під ліхтарнею,
заголосить місяць в небесах,
будь для когось поконвіку гарною,
хай повз тебе старість перейде.

Вітри заліплювали очі,
дорога корчилась в ногах,
тяжкі сліди вгрузали в темінь ночі,
намочену в дощах.

Людині, без знаків між берегами,
видовжувався світ Творця,
і віск

Прийди до мене стежкою світанку,
як почуєш з нив зелені голоси,
як небо вихилить блакиті склянку,
хлюпне сонцем на твої уста
і світлом вимиє тобі зіниці –
простягни тоді

Під гарячим полуднем
поле розпухало колоссям,
жінки, облиплі потом,
гнулись на серпах
і вихиляли жбани глиняні
грудей,
грузнули в стерні.

Ю. Соловієві

Повільно пропихалися крізь ніч,
підносячи скелет над головами.
А темрява текла з очиць,
і терпли суголовні ями.

Вилазили по одному з землі,
з-під

Якщо питатимуть за мною,
то скажи: у нього була справа
в потойбіччі.
Сокан

Коли питатимуть за мною,
то скажіть,
що води обмивають камінь
і пливуть,
що