Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

О. Лишезі

Іній,
вже й очерети змерзли:
навіть кінь — і той губами не відігріє
(він був колись конем і він це знає),
крізь нього йшли дощі; вони його й розмили

Юна моя майбутня дружина
має профіль з єгипетським чаром,
плавністю переповнена, а тендітна — в квітці спочине,
сонно-зелену млість навіває очами.
Я її дуже люблю: почуваю

На хлібі — три пташки-зозульки, а тісто глевке — і тому
западається в центрі княгиня із князем на бричці:
зам’який і високий той хліб вже затягує в тістяну тьму
не лише молодих і

Пробігла жовта квітка поміж нами —
й велика ніч з зеленими очима
між нас хотіла стиха просочитись
(а очі ж бо — твої;
ті, котрі я губами
не раз розплющував, заплющував не

(з циклу “Вертепчик”)

Іван:

Коли гадина й мені шию перев’яже
і рушу я за найдальшу зірницю,
нагадаєш, щоб глини за пазуху взяв я —
на місяці хочу

Воли співають на рудих машинах…
А камінь сумніву — щоразу котить інший
(хоча ім’я у всіх одне: Сізіф),
і в кожнім серці — сумнів золотіший,—
(звірячі кубла зріють по

Моя сестричка — як синичка —
тАк вже смородину зриває,
мов кожна гілка —
таємничо
сумного чорта колихає.
І я не розумію —
що б
те означало, що в цім літі
найкраща з

Горіла сОсна…
Із пісні

Лисиці — в решеті вода — сосна за муром
росте — на зимному піску немає тіні —
Дунай з пісень повитікав, сини — невірні —
за них — на жаль — не

…отож
випросив я врешті у долі
погляд Горгони
і спершу — злодія скам’янив;
все він крав:
і золоті канделябри в церкві,
й останню сорочку в жебрака;

В. Герасим’юку

«Серед ночі себе не засвічуй»,—
ти сказав. А себе засвітив;
так, немовби тим світлом засвідчив
прірву віку, в якому ти жив.
Й ми жили… На плебейські

Дуже делікатне створіння
поет:
плаче
за кожною своєю сльозою.
Ось він всівся під опудалом —
спокоєм насолоджується.
Надлетіли три горобці,
перервали крильцями

Над прірвою — сумні канатоходці
щоночі хилиткий долають шлях,
хоч дроту, по якому йдуть вони, не видно,
як, зрештою, і їх самих; і лиш тваринний жах
висить над прірвою: у цій

Убивця знахарює під місточком,
безокий стереже серця й корони,
банкір складає вірші про листочки,
поет громаді шиє панталони;
повії, співаки, і футболісти
сидять на троні.

Одягає маску блазня — впізнають.
Вбирається в тогу незворушного судді —
благають:
— Перестань, хіба це ти?
Лисом перевдягається — кричать:
— Ми вже давно тебе

Купи рум’янку — рум’янися,
знайди львів’янку — оженися,
сиди врочисто у партері —
лиш не схиляйся при папері.
Ходи на виставки — дивися,
стань до картини — причешися,
раз

Я стану ягуаром…
Х.-С. Чокано

Сніг опадав. Птахи, як і плоди,
опали швидше. В небі гасла осінь,
і я хотів, щоб, видихнувши: «ось він»,
в тім снігові мене впізнала

«Я тим, кого любив найбільше в світі,
приносив тільки сум’яття і біль»?..—
в якому запопадливім повіті,
хто сотворив цей вбогий водевіль?
Де ж ті зболені, сум’ятні, до кого
я

Ці беззвучні слова що нашіптую їх десь-таки западають
згодом певно наткнувшись на них ти пронизливо їх зрозумієш
і подумаєш — боже це ж він зізнавався в любові
і просився щоб ніч коло

Тут
де ми тепер долітовуємо це літо
плакали колись ведмеді рудошерсті
і довго нюхали прив’ялі чорнобривці
перед зимою
у ці протрухлі ворота
вплітали колись жовтенькі

Дівчинко моя фіалковая,
чом ти мене не любиш? —
чорний кінь прийде, свисне на мене —
тогди плакати будеш.
Кулі летіли, в мене цілили —
я за листя ховався:
яворовий лист до