Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Я бачив сон, немов зібрались ми гуртом,
Щоб справити велике свято;
Багато нас самих сиділо за столом,
І ще прийшло гостей багато.
І гості ті були неначе й не чужі,
Але було й

I
Я не Петрарка — ти ж нова Лаура,
Ти, може, краща, ніж вона була,
Ти грації сама ще додала
До чарів, що дала тобі натура.

Куди б ти тільки в хату не ввійшла,
Зникає всім

Наша славна Україна,
Наше щастя і наш рай!
Чи на світі є країна
Ще миліша за наш край?
І в щасливій й злій годині
Ми для неї живемо,
На Вкраїні для Вкраїни
Будем жити й

I
Ти звеш мене, й на голос милий твій
З гарячою любов’ю я полину;
Поки живуть думки в душі моїй,
Про тебе, ненько, думати не кину.
Як мрію чистую з найкращих мрій,
Я

Я довго-довго міркував,
Чого-то в світі стало,
Що так багато є людей,
А добрих з них так мало.
Що вже не жди від їх добра,
А всякої напасти,
Що на 'дного, що вміє

Нема в світі країни такої,
Як Україна наша свята.
Кожний тут у розкоші, в спокої
І граблями добро нагорта.
Тут усяк, як та пташечка, вільний;
Всяк блюде інтереси суспільні,

В день 26 лютого

I
І ще один сьогодні рік минув,
Кобзарю любий наш, від того, часу,
Як голос твій замовк для України,
Навік замовкла пісня голосна.

Є в році день один — його святкуєм ми,
Зібравшися в братерські кола,
Щоб промінь ще додать у лютий час пітьми
Поетові до ореола.
І скрізь, де ще живуть України сини,
Незраднії

Забула внучка в баби черевички…
Дитячим сміхом бризнувши в зело,
За повелінням вікової звички
Перекотилось літо за село.

Махнуло рученя на бензовозі –
І курява вляглась після

Теплота родинного інтиму.
Ще на шибах досвіток не скрес.
Встала мати. Мотузочком диму
Хату прив’язала до небес.

Весело і з ляском серед печі
Полум’я гуляє по

Нахлине злива. Перемочить
І валуни на шлях знесе.
Усе живе перетолочить
І позамулює усе.

Повалить картоплі в городах,
Заллє півони і щавлі.
Але, немов останній

За перевалом болів і досад,
За рядом зрад, що тяли серце чуле,
Не треба повертатися назад,
Не треба озиратись на минуле.

Нехай стоїть, як дальній ожеред,
Ховаючи самообмани

В повечір’я вичахне тріща вся.
Свист, і рев, і шваркота громів.
Ти прощався, сину.
Ти прощався…
Ти прощався!
Я не зрозумів.
Бліндажеве видиво в планшеті
Розмивалось в

Ви зараз скрізь, кати мого народу, —
грабіжники, убивці, шахраї.
Ви ошукали дерево, і воду,
і степ, і землю з надрами її.
Ви обібрали душі нелукаві,
нехитромовні, з прив’язом

Ані знаджень медово-прочовгих,
ані скрегіт, чи шепіт, чи рев.
Тільки музика стовбурів довгих,
тільки велич завмерлих дерев.
Пташка кличе, струмок цвірлікоче,
мох ряденцем

В нас не буде весілля. Ми в полі,
де стовпи і дерева, як віхи,
та вітри при питомій сваволі,
та стрижі без родинної стріхи.
Тонкобіжне життя мурашине
до країв хмарових не

Було, як шарпане сукно,
крайнебо з вітром шерепівим.
Надвечір — сонце крізь вікно,
мов гострий шприц
з пташиним співом.
На відголоски шалини
послала тиша запинала.
Я

Всі ці дні, всі ці ночі, вогні,
всі загибелі, вся непровинність, —
в глибині і тобі, і мені
тільки тест на чужинність.
З’ясувалось: не сестри й брати.
З’ясувалось: не слізне —

Де вістря зір, як сріберні хвоїни,
застрягли гостро в чорному шатрі,
виходить в темінь жінка з України, —
бо щось її стривожує в зорі.
Як дзвін відра об цямрину криниці,
як

І жити зле. І кинути несила,
хоч співжиття — неправда й ворохня.
І не тому, що ти кохана й мила,
а через те, що й кинути — брехня.
І як би тупо з болю не вмирав ти
чи не