Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Вічний вогонь

А поле – поле
З синіми снігами,
Покрапане наївністю слідів.
І молодик над полем з ніжними рогами,
Мов маятник давно зупинених часів.
Посеред поля я з

Вічний вогонь

Заснути не дають слова,
Снуються в темряві, звучать.
Уже опухла голова,
Хоча слова, як всі слова,
Звичайнії слова:
РОСТУТЬ ДЕРЕВА-ДЕРЕВА…

Вічний вогонь

Не вам судить мене, лакеї,
З сумлінно-синіми лобами,
Що совість проміняли на ліврею
Горбатого раба.
Чому лише безсонними ночами,
Вам серце спати не дає?

Вічний вогонь

Спить ніжне жіноче обличчя,
Вії підсинені тінями.
Мчить поїзд мої протиріччя
Нічною Вкраїною.

Вічний вогонь

Люди, браття- я гуляю!
Зелено та люто.
Все, що маю, все розмаю,
Геть розхлюпаю.
Кров мою, густу пекучу,
В келихи налийте.
Світ летить кудись із кручі,

І день,
І ніч,
І рік,
І вік
Тече моя ріка.
Несе роки,
Як мокре листя.
Несе думки,
Кудлаті і розхристані.
Слова мої несе,
Мов яблука в осінніх водах.
А

Вічний вогонь

Нема ні Бога ні Пророка,
Нема душі на всій землі.
Є тільки серце одиноке –
Листок, замерзлий в джерелі.

Вічний вогонь

1.
З вечірніх долин,
Та осінніх дощів,
З вербового хору волого-зеленого,
З пучечка калини,
Що тьмяно яскрів
З-за сволока у хаті діда

Вічний вогонь

Чомусь мені ходиться сірим дощем
Під руку із мокрою липою.
Чогось мені хочеться гірко, до щему,
А чого – й Господь не одвітить.
Кудись у туман на ніч місто

Вічний вогонь

Всиха осокор на широкім роздоллі
На тлі ледь пригаслого неба
Округ на сто гоней ретельно обораний
Світить могутніми ребрами.
Чи холодно йому,
Чи

Вічний вогонь

Твори свій образ сам, народе мій,
Твори ім’ям Любові і Добра.
Не жди, поки якійсь поет-завія
Сотворить його із власного ребра.
Втопилась муза грозової

Вічний вогонь

Києве!
Колиска всього сущого.
Всіх чвар,
Всіх воєн,
Всіх сонць
І всіх пісень.
( Таких пісень,
Що коли Світ розсиплеться на порох,
Вони ще довго

Вічний вогонь

Розчахнутий дуб похиливсь серед степу,
Могуче гілля, мов чорні руки
На чорну ріллю поскладав.
Та чорна рілля – древні звивини мозку,
Завмерлі мелодії вічних

Вічний вогонь

Троянду білу на вікні
Поклала мені мати,
Щоб посвітліла трохи хата,
Щоб не журилося мені.
Щоб так не мучився думками
Та менше пив,
Та світ не

Вічний вогонь

Віками кожному своє:
Орлам літати,
Курям дивуватись,
Траві рости, а травам нести сум.
Так світ стоїть, таким він є,
А в нім кожному своє.
І мій шлях

Вічний вогонь

Йшла доля навпростець по Україні,
Розпатлана, як дівка од солдат.
Осліплі в долі очі сині,
Рубці у долі через спину
І руки скручені назад.
А вранці бігла,

Вічний вогонь

Земля мені хитається в очах
І палаци летять униз, як домовини,
Коли стара куфаєчка Оксинина
В забрьоханих чоботях вулицею чапає,
Усохлих литок воскові свічки

Вічний вогонь

Летить земля орбітою незмінною,
Стучать серця одне в одно.
А над нічною Україною
Вдовине світиться вікно.

Вічний вогонь

В кафе дівча вечерю подало
І так мені у вічі глянуло,
Що я сидів, затиснувши чоло,
А все округ в тумані плавало,
Я думав про нарід, що очі ті вродив,
І про

Вічний вогонь

Вагон постукує,
Гудить,
Мов вулик в дощ.
Спить жінка.
Руки впали,
Порепані, обрезклі,
Пахнуть дітьми.
Дивлюсь на них.
( Буває так, задивишся, а