Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Ой не зникли золотії терни,
тільки почорніли,
ой не всохли кривавії квіти,
тільки помарніли.

Зійди, сонце, під моє віконце
та й засвіти ясно,
позолоти

Упоєні на бенкетах кривавих,
невільники-народи спали довго
у спільній віковій своїй темниці,
і снились їм гніткі та дикі сни.
Ті сни літали, наче хижі птахи,
у темряві

Перерізане світлом вікно
вулиці — біле по білому
аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини.
I небо вологе — над.
Шлях у себе:
вабить (уже закритий),
відкривається (на

Кучері темні уквітчала хмарка
цвітом з гранати огнистим,
лине туди, де здалека біліє
шпиль своїм чолом пречистим.

Лине і щедро квітки розсипає
геть по всім

Угорі так яро сяють зорі,
ні одна не криється за хмари,
наче світлом хочуть напоїти
небо й море, землю й світ надземний,
але небо темне, наче розпач,
у хаосі невиразнім

Сповнений почуття вдячностi,
вiн захотiв переповiсти менi
всю свою iсторiю,
але виявилось,
що iсторiї нема,
i вiн мусив був обмежитись
самими словами вдячностi.

1971

Не він один її любив,
віддавна Україну
поети славили в піснях,
немов «красу-дівчину».

Від неї переймали сміх,
і жарти, і таночки,
її байки, немов

Попереду, нарештi, порожнеча
i довгождана. Вiчнiсть пiзнаю,
даровану годиною лихою.
А бiлий свiт — без кольору i звуку,
нi форми, нi ваги, анi смаку —
розлився безберегою

Ось уночі пробудились думки:
«Спиш?» – мені крикнули і залюбки
кров мою пить почали, як вампіри…
П’ють без ваги, без жалю і без міри…
Ось налетіла одна промениста,
як

Спочатку вони вбивали людину,
потім вбитого оживляли.
Реанімацією займалися
в косметичних кабінетах
(малярі — замість лікарів).
Справі оживлення
віддавали життя
цілі династії

Ой я постреляна, порубана словами,
душа моя на рани знемагає,
неначе стрілами і гострими мечами,
мене його рука здалека досягає.

Ой ви, слова, страшна,

Молочною рікою довго плив:
об мене бились білостегні риби,
стояв нестерпний світ, як круча здиблений,
а попід кручу зяяв чорний рів.
Оце. Оце воно. Оце воно —
лиш ти і я. I

Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода

Людина флюгер. Так. Людина флюгер.
пiдвладний вiтровi, а не собi.
Я знаю? Може, бог чуттями править.
чуттями править, може, дика товч
ще не оговтаних бажань людських.
А ти живеш

Чорна-чорна та глибока ніч –
(Є такі тут погляди жіночі) –
Вітер мчить шалено із півночі,
Мов тікає від погоні пріч.

Розігрівся щось вітрець мій

Діти, діти мої, чи я ж вас навіки втеряла?
За що покарана я? За те, що так гордо впевнялась
на дітей моїх любих, на їх чарівную красу
і на славний мій рід, що я з Прометея

У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
А в цьому полі, синьому, як льон,
судилося

Ох, розкрились троянди червоні,
наче рани палкі, восени,
так жалібно тремтять і палають –
прагнуть щастя чи смерті вони?

Не осиплються тихо ті квіти,
не

Тебе я, може, зраджу. В ту годину,
як таємницею весь світ укриє мла,
приникне геній з поглядом огнистим
і з поцілунком до мого чола.

І я тоді бліда й тремтяча

Рветься осінь руками кривавими
до далекого сонечка любого;
кров на шатах препишних шаріється,
оксамит і парчу залива.

Так для сонечка осінь убралася,
мов