Тодось Осьмачка

Сонце сходить, і кричать в гаю сороки,
аж гора розчервонілася одна
понад яром диким та таким глибоким,
що і крик юнацький не досяг би дна.
Рухає хмаринку ранній легіт тиху
так,

“Де любилися й не зналися,
тільки стали, попрощалися.”

Народна пісня

Із-за гори та високої,
із-за лісу та дубового
на степи, вітрами метені,
рано-вранці сонце

Ой у полі та стернистому,
на старому Деревлянському,
явори стоять, гойдаються,
ще й вітрами умиваються.
Там Сварог схиливсь над стернями,
вкутав голову туманами
і ворушить

Стане до плуга народ-хлібороб,
як море стояло в киреї із чорного мулу
коло билець колиски його:
угородить леміш
іржавого плуга
у ребра землі
по граділь…
розверне

В-ці К-б

Коли зблисне річка в рогозі,
під сонцем ринучи в стави,
я босі ноги згадую в грязі,
що мовчки бачили і ви.

І відвертаюся лицем від плес,
де й сонце

Я дівчину любив, люблю і нині,
й вона мені сказала в пізній час:
“І сонце й місяць розійшлись в долині…
шліть старостів, і я піду за вас…”

І зникла в яр… Я ж вибіг на

Ніхто ні хусточкою не махав,
і не казав ніхто “прощай”,
коли мій поїзд від лісів і трав
мене відвозив у ґранітний край.

А згарища і вдень, і в тьмущу тем
в нещаснім, змученім

Ой з трьох кінців світу
вдарили вітри —
браму землі розчинили.
Із темного творчого лона
закуріли тумани,
сипнули квітки на поля України.
По споришу зелених меж
ходило

З вікна видніють із-під снігу дахи
і з цегли в сажі виводи;
з них лине дим, неначе чорні птахи
або мов гуки череди.
В кімнаті душно, і в повітрі висне
накурений, тягучий

Ріка несе по кам’янім річищі
весінній, теплий каламут,
а верби і від них будинки вищі
своєю тінню повнять нурт.
Біжать через місток семінаристи,
розчервонівшися, мов жар,
а

Коли я дивлюся на розп’яття
в самоті тужливій і безлюдній,
то мені душа говорить,
що Спаситель із хреста свого
й на хвилиночку не сходив.
А тоді ще при Пилаті
надземная

Коли я їхав у простір,
що сніг гойдав, мов піну,
гадав, що не побачу гір,
а вас, а вас зустріну.
Гадав, що погляд, мов стріла
із луків непокірних,
не досягне в гнізді орла

Коли німують людські живі душі,
тоді і роси кам’яніють на зелі,
а очі в молоді, немов од суші,
мертвіють, облітають навесні.

Того, душе, на світляних розгонах,
свої прозорі

Ой упали сніги на баварські бори,
аж гілляки схилилися вниз,
і над яром присипані пні без кори
мовчазними горбами здулись.
І лежить рівним шаром забілена біль,
витикаючи довгі

Сучасне місто лжеязиче
Мій дух відкинуло у тінь
За те, що небо вічно кличе
Його на дальню височінь;

А люд, у злочинах упертий,
Ушанував мої жалі —
І я, щоб і голоду не

А працю ту, що виросла із поту
твого гарячого в жнива,
що сипалося зерном через гору
у кіш дубовий до млина –
забрали в тебе ми не так, як таті,
але розбоєм в білий день,

Прощай, прощай… Мій рідний край
у море майже зник,
ревуть вітри в морський відчай,
чаїний стогне крик.
Сіда за море сонця диск,
і ми вслід летимо…
Прощай, мій краю й сонця

Прозорого серця висока погода
сьогодні пустила над світом плисти
тонесенькі хмари, відбивши їх в водах
баварських озер, мов з латаття листи.

Налиті живицею сосни рожеві
малої

Море Средземне шумить,
хвилями дзвонить в боки пірамід африканських,
хлюпають ріки криваві в долинах віків
у круті костяні береги із людей…
І чую крізь гомін стихій над тілами

За роки питаєш? Мій друже, мовчи:
не знаю, не знаю, я літ не лічив…
Я літ не лічив, та й навіщо той лік?
Як мука — життя, то безмежний мій вік
і дуже, мій друже, похилих я літ…