Тодось Осьмачка

Я знов самотній і проклятий, —
схилився тяжко до вікна:
на мурах, ніби на розп’яттях,
ворони виють в небеса.
їх чую крики ізнадвору
у серці зрадженім своїм…
Куди, куди

Моя голото, моя доле!
Чого на тебе завше грім,
Чого не квітне тобі поле
Із теплих водами дощів?
Збиваєш нігті об могили
І заливаєш кров’ю степ…

У мисці борщ пісний,

Пише, пише та гетьман Мазепа
та й до Палія листи …

Народна пісня

“Здоров, здоров, Палію Семене,
прибувай до мене,
а я тебе буду зустрічати,
військо шикувати.

Ні місяць не світив тоді ні зорі,
чорніла ніч, і чорний був Дунай,
і Відень, ніби гуща тьми надворі,
стояв, не звіяний вітрами в гай.
Та в мене у душі ясніли дикі
й

Ріка несе по кам’янім річищі
весінній, теплий каламут,
а верби і від них будинки вищі
своєю тінню повнять нурт.
Біжать через місток семінаристи,
розчервонівшися, мов жар,
а

До тебе не байдужий я і нині
і може вже таким і пропаду
за те, що ти пекельної гордині
не шкодував віддати за мету…
За те, що в п’ятницю ти в сірій хмарі
зневаги під дверима

Ніхто ні хусточкою не махав,
і не казав ніхто “прощай”,
коли мій поїзд від лісів і трав
мене відвозив у ґранітний край.

А згарища і вдень, і в тьмущу тем
в нещаснім, змученім

Я був не з криці, не з заліза, не з бетону
тоді, коли безправний без мети ходив,
і люди українські пити й самогону
мені давали, мов джерельної води.

І там, де з праці кам’яніють

Око, око, не дуже бачиш ти глибоко.

Т. Шевченко

Коли ти, Боже, рушив світом зорі й води
і випустив на землю тварі і народи,
то мусів би і вічну правду дати їм,
що

Ідуть селяни в темні далі босі.
…………………………………
… біліють коси матерів, –
ридають неньки разом із вітрами
і руки простягають над степами
до брам високих городів.

Вже поїзд наближався до вокзалу,
а я з вікна дивився в яр,
і дикі три гори над ним згасало
у світлі вже вечірніх чар.
Гірські верхи і хмари швидколеті
зліталися в блискучий

1
Осінній вітер в лузі свище,
вербу хитаючи тонку,
а я схиляюся ще нижче
себе побачити в струмку.
Давно з чола у жінки думку
не п’ю вже солодко крізь сміх
і, втомлений

Шляхи мої неміряні,
гори мої неважені,
звірі мої ненаджені,
води мої неношені,
риба у них неціджена,
птахи мої незлякані,
діти мої не лічені,
щастя для їх

Коли я їхав у простір,
що сніг гойдав, мов піну,
гадав, що не побачу гір,
а вас, а вас зустріну.
Гадав, що погляд, мов стріла
із луків непокірних,
не досягне в гнізді орла

Сучасне місто лжеязиче
Мій дух відкинуло у тінь
За те, що небо вічно кличе
Його на дальню височінь;

А люд, у злочинах упертий,
Ушанував мої жалі —
І я, щоб і голоду не

Десь гори зелені
та море патлате.
Там жінка вродлива
сина вродила.
Соками повний із хмелю землі,
він виріс на горах високих,
мов дуб,
що Дунай заховав між

На білі дуги сніжаних, високих гір
схиляються вечірні зорі,
і бір гуде, неначе туркіт давніх лір,
похованих в снігах історій.
А серце в мене гіркне, ниє і болить,
когось

Ой з трьох кінців світу
вдарили вітри —
браму землі розчинили.
Із темного творчого лона
закуріли тумани,
сипнули квітки на поля України.
По споришу зелених меж
ходило

Прощай, прощай… Мій рідний край
у море майже зник,
ревуть вітри в морський відчай,
чаїний стогне крик.
Сіда за море сонця диск,
і ми вслід летимо…
Прощай, мій краю й сонця

Прозорого серця висока погода
сьогодні пустила над світом плисти
тонесенькі хмари, відбивши їх в водах
баварських озер, мов з латаття листи.

Налиті живицею сосни рожеві
малої