Тодось Осьмачка

“Прощай, свободная стихия”.

Пушкін

З налитого асфальтом бруку
прийшов я в муці та в журбі
сказати тільки на розлуку
“прощай” останнєє тобі.

І не тому, що я

За роки питаєш? Мій друже, мовчи:
не знаю, не знаю, я літ не лічив…
Я літ не лічив, та й навіщо той лік?
Як мука — життя, то безмежний мій вік
і дуже, мій друже, похилих я літ…

Із хатини тії, що в гаю
свої двері в поріг увалила,
туди юність приніс я свою,
де з Губкому, неначе на вилах,
висне шкура мужицька в крові,
червоніючи світлом різниці,
аби

“То буе ні день, ні ніг”.

Байрон

То був ні день, ні ніч,
бо сонце й місяць
на небесах стояли в відстані далекій,
в одних просторах і в однім часі.
А на землі

Із Батьківщини рідної втікач,
ще й емігрант між втікачами,
якому радощі чужі і плач,
і шепотіння серць ночами
з теплом тієї правди на устах,
яку веде із мрії туга
по

Мій дух стемнів, але ще, знай,
я чути арфи не оглух,
і звуки сиплються нехай
у мовчазну жадібність вух.
І як надія в серці є,
то знов відчує силу чар,
і скотиться сльоза й

Нема в світі правди,
правди не зіськати.

Народна пісня

І хоч єдиную сльозину
в очах безсмертних покажи…

Шевченко

1
І Врубель спав, як стало

Ой у полі та стернистому,
на старому Деревлянському,
явори стоять, гойдаються,
ще й вітрами умиваються.
Там Сварог схиливсь над стернями,
вкутав голову туманами
і ворушить

Ой з трьох кінців світу
вдарили вітри —
браму землі розчинили.
Із темного творчого лона
закуріли тумани,
сипнули квітки на поля України.
По споришу зелених меж
ходило

“Став цариці я служити,
щоб дружині вже не жити”

1
Гей, до тебе, до тебе так серце з грудей
ломить ребра безумно собою,
і ніхто зупинити його із людей
не здолає від

Мов горе таємне, мов слово уроче
і мов неміренні кругом небеса,
орел у Карпатах на скелі клекоче
з крилом перебитим, що з кручі звиса.
А з скелі на скелю під ним по порогах

Ні місяць не світив тоді ні зорі,
чорніла ніч, і чорний був Дунай,
і Відень, ніби гуща тьми надворі,
стояв, не звіяний вітрами в гай.
Та в мене у душі ясніли дикі
й

Тобі молюся, сонце, Боже вогнеґронний,
триясно дивна квітко у світах без меж,
ти пелюстки свої — дні круглі, мов корони,
по одному звіваєш і в безодні шлеш.

Вони і світять, і

Несла із берега я воду,
назустріч гнулася лоза,
а він, привабливий на вроду,
пройшов і “здрастуй” не сказав.
Я спотикнулася з водою,
бо з серця виривався крик,
а він

(Колоніальні настрої в дореволюційній руській армії)

Лірична поема

Давно вже ніч свої пустелі
великі зорі висипа,
давно в бараці раби темні,
як під водою

“Де любилися й не зналися,
тільки стали, попрощалися.”

Народна пісня

Із-за гори та високої,
із-за лісу та дубового
на степи, вітрами метені,
рано-вранці сонце

На персах землі
гора;
у важке небо зоряне з сонцем
впира чолом.
Од п’ят гори до зір небесних
криваві тумани.
На горі хрест в туманах —
хрест.
Простяг рамена
од

“На півночі дикій на голій вершині
самотна сосна росте…”

Гайне

1
Глибока осінь павутину
на берег тягне з-під млина,
де перестояну калину
ламає дівчина

Поволі звіває тумани
вечірня зоря з висоти,
і в полі високі майдани
гучнішають від самоти.
Поволі темнішає поле
й до місяця сяє в росі,
та очі мої вже ніколи
сльозами