Тодось Осьмачка

“Прощай, свободная стихия”.

Пушкін

З налитого асфальтом бруку
прийшов я в муці та в журбі
сказати тільки на розлуку
“прощай” останнєє тобі.

І не тому, що я

За роки питаєш? Мій друже, мовчи:
не знаю, не знаю, я літ не лічив…
Я літ не лічив, та й навіщо той лік?
Як мука — життя, то безмежний мій вік
і дуже, мій друже, похилих я літ…

Коли я їхав у простір,
що сніг гойдав, мов піну,
гадав, що не побачу гір,
а вас, а вас зустріну.
Гадав, що погляд, мов стріла
із луків непокірних,
не досягне в гнізді орла

До тебе не байдужий я і нині
і може вже таким і пропаду
за те, що ти пекельної гордині
не шкодував віддати за мету…
За те, що в п’ятницю ти в сірій хмарі
зневаги під дверима

Стане до плуга народ-хлібороб,
як море стояло в киреї із чорного мулу
коло билець колиски його:
угородить леміш
іржавого плуга
у ребра землі
по граділь…
розверне

Сонце сходить, і кричать в гаю сороки,
аж гора розчервонілася одна
понад яром диким та таким глибоким,
що і крик юнацький не досяг би дна.
Рухає хмаринку ранній легіт тиху
так,

Нема в світі правди,
правди не зіськати.

Народна пісня

І хоч єдиную сльозину
в очах безсмертних покажи…

Шевченко

1
І Врубель спав, як стало

Ой у полі та стернистому,
на старому Деревлянському,
явори стоять, гойдаються,
ще й вітрами умиваються.
Там Сварог схиливсь над стернями,
вкутав голову туманами
і ворушить

Коли я дивлюся на розп’яття
в самоті тужливій і безлюдній,
то мені душа говорить,
що Спаситель із хреста свого
й на хвилиночку не сходив.
А тоді ще при Пилаті
надземная

Прозорого серця висока погода
сьогодні пустила над світом плисти
тонесенькі хмари, відбивши їх в водах
баварських озер, мов з латаття листи.

Налиті живицею сосни рожеві
малої

1
Осінній вітер в лузі свище,
вербу хитаючи тонку,
а я схиляюся ще нижче
себе побачити в струмку.
Давно з чола у жінки думку
не п’ю вже солодко крізь сміх
і, втомлений

Я вас любив, німуючи, то словом,
і вірив сліпо, то тривожно знов,
а ви боялися, щоб випадково
не виявив при людях я любов.

Я вас любив побожний, то злорікий,
ви ж обминали,

“То буе ні день, ні ніг”.

Байрон

То був ні день, ні ніч,
бо сонце й місяць
на небесах стояли в відстані далекій,
в одних просторах і в однім часі.
А на землі

Несла із берега я воду,
назустріч гнулася лоза,
а він, привабливий на вроду,
пройшов і “здрастуй” не сказав.
Я спотикнулася з водою,
бо з серця виривався крик,
а він

(Колоніальні настрої в дореволюційній руській армії)

Лірична поема

Давно вже ніч свої пустелі
великі зорі висипа,
давно в бараці раби темні,
як під водою

“Де любилися й не зналися,
тільки стали, попрощалися.”

Народна пісня

Із-за гори та високої,
із-за лісу та дубового
на степи, вітрами метені,
рано-вранці сонце

Море Средземне шумить,
хвилями дзвонить в боки пірамід африканських,
хлюпають ріки криваві в долинах віків
у круті костяні береги із людей…
І чую крізь гомін стихій над тілами

Прощай, прощай… Мій рідний край
у море майже зник,
ревуть вітри в морський відчай,
чаїний стогне крик.
Сіда за море сонця диск,
і ми вслід летимо…
Прощай, мій краю й сонця

Вже поїзд наближався до вокзалу,
а я з вікна дивився в яр,
і дикі три гори над ним згасало
у світлі вже вечірніх чар.
Гірські верхи і хмари швидколеті
зліталися в блискучий