Сидір Твердохліб

Артистові-мадяреві Юліанові Панкевичеві

На сонні ниви, на левади
Місяць сріблисті ллє каскади,
Сипле брильянтів срібні рої
На польні рожі і пової.

На ясні ниви,

Ніч. Б’ють повагом години,
До молитви склав я руки.
Сім… і вісім… дев’ять лине —
Лине, линуть в тишу звуки.

Ген на небі меркне зоря,
Я молюся, а з молитви
Ллється

Ой матінко, зоре,
Вже ревниться в шумі,
І кличе, і грає,
І зве мене в море,
Ой мати моя!
На шпиль посилає
Мені у задумі
Пісні забуття —
За морем стужився вже я,

Десь давно, мов сниться, сміялися очі,
І сміх мені грав на рожевих устах,
Чужі мені були пригноблені ночі,
Зажура і смуток не клались на шлях!

Десь давно, мов сниться, летять

Скотився з гір граніт униз,
Зарився в урочиська,
На ньому виріс кипарис,
Немов вежа готийська.

У стіп його, об скелі бік
У мушлях друться води,
В скалі шайтан чи чоловік

Ідуть круги від берегів,
На глибінь ринуть, ринуть,
Встає, то тихне гнів кругів,
Зриваються, то гинуть…

Від скель землі іде півкруг
І ропіт хвиль рокоче —
Чи плесо йде,

«Молодій музі»

I
Над озером Щирбським ні пташка не пирхне,
Край плеса ліщина не шепче,
Ні рожі не дишуть, вітрець не чичирхне,
Так тихо, ні плесо

Загуділи водопади,
Заридали серед скал,
В сонці сяють дві каскади,
З зойком мчиться в пропасть вал.

Що одна — то біла шарфа
З похоронного вінця,
А що друга — ревна арфа

Пізнав я той смуток, що скроні не клонить,
І сльози, що в серці на дні леденіють,
А сліз тих зіниця ніколи не ронить…
І регіт крізь сльози. Слова каменіють…

Страх душу питає,

Я даром, даром дав усе,
Що мав святе, усе їм дав!
Нащо ж кудись ріка несе
В незнану даль мій бідний сплав?.

В душі великий жаль тремтить,
Хоч сліз не скочує на вії,
Жре

Сонце!.. Сонце!.. Я спинився,
Посумнів мій дух в безмеж,
Там на плямах пише вічність
Загадочне слово: вмреш!..

Земле!.. Земле!.. Збивсь я з плаю,
Загубив орлиний слід —

Чорний птах летить над нами,
Крила, кігті простягнув,
Зойк його несесь світами,
Кров червонить острий клюв,
Звізди плямляться кервою,
Крила б’ються — грім гуде!
Леденіє

Валиться туча гримуча, студена,
Від блискавки грому горить небосхил,
Під градом трепече від жаху вселенна,
Земля умирає, збавляється сил…

Валиться туча і блискають громи,

Попри шпилі мідяними рядами
Сунуть хмари пекельної кари —
Гріх карають лицарі з рушницями,
Триста років заковані в хмари…

А ті хмари розійдуться імлою,
Як народ підійметься

Олімп добути йдуть великани —
Гори від ружжя блискати стали,
З гуком валяться зломи і скали,
Б’ються з богами грішні титани!

До неба друться, дзвонять мечами,
Зевса стягнути

Шпиль вінчають хмар отари,
Мов з вулканів темний дим,
Зорі сяють, через хмари
Блиском блимають блідим.

По узбіччях стогнуть дуби,
Лине гомін, чути шум —
В хмарах

На захід сонця гнесь кедрина,
Шумить зі скель в вечірню даль,
На берег моря хуртовина
Викочує кораль…

І чують кедри — буртить море,
Коралі вітер вдаль поніс,
Розвіяв в

По синяві мчиться кораблик горою,
Шо срібні у нього вітрила…
Пливе срібний місяць, мандрує з прибою,
На синь його Мойра спустила.

Чи плесо, як гребінь, чи піниться море,
Він

Як широкі землі божі,
Все тут має свою ціль,
В небо лине запах рожі,
Роси кануть в чашу зіль.

Легіт віє з гір на море,
Шумить ночі темний бір,
З моря плач іде на гори,

Осінній вихор так жалісно грає,
Заводить, стогне, шумить за вікном,
Мов окаянних, скимить, завиває,
Б’ється під вікнами чорним крилом…

Душе проклята! Душе з того світа!
Чую