Сидір Твердохліб

Час, в якому прийде
Моя смерть, як зав’яну,
Хай се квітень буде,
Райське сонячне рано!

Най в садку соловій
Мені дзвонить востаннє,
Рож, ясминів, лелій
Йде за трумном

Осінній вихор так жалісно грає,
Заводить, стогне, шумить за вікном,
Мов окаянних, скимить, завиває,
Б’ється під вікнами чорним крилом…

Душе проклята! Душе з того світа!
Чую

Чорний птах летить над нами,
Крила, кігті простягнув,
Зойк його несесь світами,
Кров червонить острий клюв,
Звізди плямляться кервою,
Крила б’ються — грім гуде!
Леденіє

Десь давно, мов сниться, сміялися очі,
І сміх мені грав на рожевих устах,
Чужі мені були пригноблені ночі,
Зажура і смуток не клались на шлях!

Десь давно, мов сниться, летять

Друже! Бачиш образок на стіні?
На картині малій в чорних рамах
Захід сонця між дерева лісні
Багряніє, снуєсь в темних плямах,
Кругом сніг розсипаєсь на пні,
На снігу тім

Заплакали в небі з жалю херувими
Над людськими злими судьбами,
Ймив голову демон руками багрими
І німо залився сльозами…

Скотилися сльози… Вітри їх носили,
На сніг їх

Така осіння сіра смута
Тебе взяла із мого дому,
Відвічна тайна незбагнута
Упокоїла твою втому.

Така безсонячна година,
В якій останні рожі жовкли,
Тебе взяла від твого

Найкраща мрія перемрієсь,
Зчорніє сонце золоте,
А тихий смуток не розвієсь
Усе гніте, усе гніте…

Ой матінко, зоре,
Вже ревниться в шумі,
І кличе, і грає,
І зве мене в море,
Ой мати моя!
На шпиль посилає
Мені у задумі
Пісні забуття —
За морем стужився вже я,

Сонце!.. Сонце!.. Я спинився,
Посумнів мій дух в безмеж,
Там на плямах пише вічність
Загадочне слово: вмреш!..

Земле!.. Земле!.. Збивсь я з плаю,
Загубив орлиний слід —

По синяві мчиться кораблик горою,
Шо срібні у нього вітрила…
Пливе срібний місяць, мандрує з прибою,
На синь його Мойра спустила.

Чи плесо, як гребінь, чи піниться море,
Він

Я даром, даром дав усе,
Що мав святе, усе їм дав!
Нащо ж кудись ріка несе
В незнану даль мій бідний сплав?.

В душі великий жаль тремтить,
Хоч сліз не скочує на вії,
Жре

— Співаче! Най громом поллється твій зов!
Той сльози лиш сіє, сей виточив кров,
Навіщо збільшати знемогу?
Сліз нині на світі у кожного вбрід,
О будь моя пісне — дорожний граніті

Як заблисли срібні зорі в розцвіті весни,
Загоріли, полетіли, впали в бур’яни.

Гасли зорі, попеліли сльози в бур’янах —
З вітром мрії полетіли в білих серпанках…

Десь далеко

Поглухли, посліпли в безстидній дрімоті,
Ні легіт не війне над їх головами,
Шувар не шелесне від гнилої ями,
Посліпли, поглухли — в болоті.

Не війсь над мерцями русалчиним

Ви навчили мене гіпокриз’ї, брехні,
Пси, вампіри, раби конвенансу!
Оплювали мені мої мрії сніжні,
Мою білу, як ангел, романсу!..
Ви навчили мене гіпокриз’ї, брехні!

Хай

Ніч. Б’ють повагом години,
До молитви склав я руки.
Сім… і вісім… дев’ять лине —
Лине, линуть в тишу звуки.

Ген на небі меркне зоря,
Я молюся, а з молитви
Ллється

Як широкі землі божі,
Все тут має свою ціль,
В небо лине запах рожі,
Роси кануть в чашу зіль.

Легіт віє з гір на море,
Шумить ночі темний бір,
З моря плач іде на гори,

На захід сонця гнесь кедрина,
Шумить зі скель в вечірню даль,
На берег моря хуртовина
Викочує кораль…

І чують кедри — буртить море,
Коралі вітер вдаль поніс,
Розвіяв в

— Мамо! Ти мовиш, що в день,
В якому я народився,
В білих коронах вишень
Весняний чар золотився,
Дзвінко лящів соловій,
Усе сміялось, а сонце
Брильянтів сипало рій
В