Він народився у вагоні,
В тюремнім темнім ешелоні,
Що віз народ його в Сибір.
Йому на маминому лоні
Слізьми вмивали душу й зір.
Колеса в колисковій пісні
Збивались на слова
Ще днів моїх багато за горою,
За зорями в небесній глибині.
Все, що було, згубилось уві сні,
Лиш те, що буде, володіє мною.
Опалене жагою весняною,
Чуття будущини живе в
В моїх повіках напівсонних
Застигло сонце молоде.
Як бджолами покритий сонях,
Воно так міниться й гуде.
Між сновидінням і явою,
В моїй сльозі стоїш і ти,
І над твоєю
Радуйся, дівчино, разом зі мною
Сонцем і ясною голубизною,
Ласкою леготу, листям на кленах,
Білою стежкою в травах зелених.
Радуйся, дівчино, болем кохання,
Смутком
Ти – як дощ. А я – мов явір.
Хочу листям тебе зловить.
Але в кроні, як сни в уяві,
Крапелини твої – лиш мить.
Щоб листки мої, наче свічі,
Твоїм світлом засяяли в млі,
Ти
Червоні яблука в кімнатах
Насипані, що ніде стать.
Це нашого кохання надих
Зійшов на яблуневу стать.
Це ми передали деревам
Жагу і пристрасть молоду.
Як, палені вогнем
Скинь одежу свою,
Увійди
В річку рук моїх –
Уже літо,
Від джерела аж до моря
Замліває ріка, а над нею
Заметіль сонця шумить.
Не сплять президенти щасливих країн,
Ночами кричать, навіженці,
Їх мучить хандра, надокучливий сплін —
Під танками гинуть чеченці.
Засніть же, добродії! То не біда —
Ніч осяяна цвітом яблуні,
Затуманена, мов роса.
Ми розкрилені і роз’ятрені
Піднімалися в небеса.
Понад зорями, понад водами
Пролетіли ми три світи.
А та яблуня за
Буває така розмова,
Що ув’язнює, наче кліть.
Темрява розумова,
Як бескид, міцна стоїть.
Буває таке мовчання
Несподіване і страшне,
Що тільки вибух ридання
Від смерті
На цій землі жили ми споконвік,
Лише обличчя змінювали трохи.
(Так змінює своє русло потік,
Але вода клекоче крізь епохи
Одна і та ж!) Одна і та ж душа
Вела мене то під
Я бачив тебе сьогодні
Між дівчатками з п’ятого класу.
Ти така ж, як вони:
Тонесенька стебелина,
Навколо якої скакалка
Гуде, мов пропелер.
Я бачив тебе сьогодні
Між
Смерть із Москви летить, Джохаре,
На поклик брата-холуя.
Вона як блискавка із хмари;
Ти ждав її. Вона твоя.
Тепер впади на рідне листя
І серце власне зупини;
Тепер з вогню
Зачах, згорів я до основ,
Та знов іде хвилина дива,
Коли підкріплюється знов
Душа голодна і жаждива.
Це ти даєш мені життя,
Це ти від ста смертей ослона!
Цілюще губ
Бомба розірвалась в Атланті!
Кров стоїть в розбитім діаманті,
Цілий світ клекоче! Білий Дім
Тяжко тужить. Рятувать ходім,
Та при тім не згадуймо Бамута,
Ні Урус-Мартана, ні
Це неправда, що ми помрем!
Ти – земля, а я – твій сівач.
Плуг іде – під його тягарем
Ти возрадуйся і не плач.
Сокруши свою душу тверду
Пестотливою зливою втіх.
Я ж і сам,
Не раз мені здається,
що я прожив тисячу років.
Заглядаючи в криницю свого життя,
я не бачу маленького дзеркальця води,
так далеко воно від моїх очей.
Та коли я, закривши очі,
Стояли ми на темній оболоні,
Немов два дерева в однім гіллі.
Мої долоні на твоєму лоні
Тремтіли, мов на лампі мотилі.
Лампада сонця в молодому тілі
Принаджувала жителів
Хочу тебе цілувати. Рятунок
Є в поцілунках від смерті. Бери
Келех негайно, бо звітріє трунок –
Більше на нього не буде пори.
Це невагомість. Легкі і прозорі
Стали печалі й
Ти пахнеш, як листя весняне,
Як дитинство моє полотняне,
Як тепла малинова стежка,
Як мамина срібна сережка.
Ти пахнеш, як пломінь живиці,
Як біленький дзвінок медуниці,
Сторінка 12 із 593
Чудовий! Коли поруч.....