Я буду на світі,
Допоки незнане світло
І обличчі твоєму світить.
Я житиму доти,
Допоки горіти буде
Долоні твоєї дотик.
Заєць має двоє вух.
Як одним він рухає,
Другим слухає вітрець,
Що за полем дмухає.
Одним вухом чує спів
Миші під копицею,
Другим чує, як іде
Дядечко з
Не знаю, хто мене зробив орлом,
Хто кігті дав і дзьоб тяжкий, мов лом,
Хто наказав летіти в темну хлань,
В безодню, повну стогону й волань…
Як Прометей, прикута до скали,
Перше слово — Мати,
Друге — Україна.
Так учився розмовляти
Я, мала дитина.
Кожне слово пахне,
Мов листочок м’яти.
Та, мов квітка короваю,
Пахне слово
Біжить під зливою лошиця,
Крізь темні хащі – напролом;
Дощ прогинається, ятриться
Крильми над золотим хребтом.
Вона, мов блискавка червона,
Летить крізь памороку віт.
Дівчино моя мила,
Ти блискавкою брови
Сонце мені затьмила.
Глянь, чаклування дівчаче, –
Шукає поводиря
Серце моє незряче.
Може, на переходах
Ти руку йому даси,
Ніч осяяна цвітом яблуні,
Затуманена, мов роса.
Ми розкрилені і роз’ятрені
Піднімалися в небеса.
Понад зорями, понад водами
Пролетіли ми три світи.
А та яблуня за
Як почну сповідатися
На руки твої єдвабні,
Не матимеш з того радості,
Легкої, мов пух кульбаби.
Буде важко тобі дослухати,
Дочекатись нової години:
Слова мої, наче ті
Наша любов
як літак
здатна нести
тягарі величезні
ніжно передані їй
на землі
тільки не здатна
дотик чужого крила
витерпіти в польоті
незаймана
незалежна
Твого погляду вітер
піднімає з землі моє серце
наче кленовий листок
і я вже лечу над світом
і лоскотно мені від польоту
та в мереживі ранку хмари
як пір’я крилатого моря
Ти пахнеш, як листя весняне,
Як дитинство моє полотняне,
Як тепла малинова стежка,
Як мамина срібна сережка.
Ти пахнеш, як пломінь живиці,
Як біленький дзвінок медуниці,
Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.
Грає листя на веснянім сонці,
А в душі — печаль, як
Я бачив світ, де б’є нужда навідлі,
Брехня пече і пухне, як нарив…
Та в ленінському слові, як у світлі,
Я сам себе очистив і відкрив.
Мої чуття, як атом правди, стислі,
...Моє дівча, не вір,
Що вмре твоя краса,
Погасне скронь яса,
Запопелиться зір,
Брів ластів’ячих лет
Заб’ється в зморщок сіть,
Розм’якне тіла мідь,
Покривиться хребет!
Море з моря ткалось гладко,
Шовком слалося до стіп.
А по ньому йшло дівчатко,
Голе й чисте, наче хліб.
Море крила піднімало,
Відлітало в ніч, як птах.
Я відчув журби
За вивіркою золотою
Я біг вершинами смерік,
Провалювавсь у темну хвою,
Як у вогонь, що серце пік.
Я обдирався об ялиці,
Та знову біг через руні,
Мов краплі чорної
Між нами завжди той повинен бути,
Хто навидить тебе чи навпаки…
Він з нами п’є і крадькома в чарки
Нам підливає доброї отрути.
Від неї ми п’янієм, як рекрути,
Свою любов
Ще днів моїх багато за горою,
За зорями в небесній глибині.
Все, що було, згубилось уві сні,
Лиш те, що буде, володіє мною.
Опалене жагою весняною,
Чуття будущини живе в
Ми різко зійшлися в танці –
Аж гудзики відірвались
Од плаття твого тонкого,
Відскочили й засвітили
Над полем, немов ракети,
Які провіщають наступ.
Ти скинула одежину,
Я прилітав до тебе
як бджола
до черешні розквітлої
я від сяйва й запаху
крони твоєї
знесилено падав
я сліпнув од радості
квітучого простору
і важко було мені
Сторінка 9 із 593
Чудовий! Коли поруч.....