Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

…І заклинання мольфарів
промовив бахур.
І знову не почули слів,
хто ждав метафор.

Лиш забрязчала тьма оков,
і знову — галас,
щоб тільки з кров’ю лиш

Іде дорогою Барбос
Десь після вечері
І на спині, аж упрів,
Тягне вхідні двері.
— Гей, друзяко, схаменись! —
Кіт кричить з паркана. —
Таке робиться хіба
Зопалу чи

І днина тебе кожна покарає,
і ніч карає. Бо така пора.
Бо в тому, що на цін землі минає,
не гідна смертних, не достойна гра.

На дні і ночі в тоскній круговерті
вже не

Озвались дзвони –
Коляда іде!
Малих колядників
З колядками веде.

Різдвяна зіронька
На небі спалахнула,
Мов Божа Мати
Дітям посміхнулась.

В святій

І кінь тебе поніс через потік.
Для тебе ліжник на коня накинув
панашко.

Він коня твого зарік
на воду й камінь, блискавки і глину.

І кінь пішов на воду,
і поніс
тебе

Ідуть прокажені. Леправі не можуть не йти.
Один — щонайменший — стезю твою переступає.
Його не запитуєш: хто ти, бо знаєш, хто тѝ.
Бо є в нього ангел — в такого, ти думав,

І не повернешся повік
з пустелі у гаї.
Цей рік, твій тридцять третій рік,
припав на рік змії.

Не сатана тебе терзав,
скоряв не Азазель.
Твій голод – жовтий дух отав

Як пахне явір восени!
Як пахне явір!
Ще й при потоці, наяву,
вві сні, в уяві…

Яка роса по кім біжить!
Холодна, сива…
Вона спадає на коня,
і пахне грива.

А буде

Сьогодні тобі в дорозі
зустрілася безіменна полонина,
стан в тумані:
вчуваються колокільця і пахне димом.

Ти на мить зупиняєшся,
заплющуєш очі, затуляєш вуха, не дихаєш

Йде сніг.

Я стою у траві,
яку покосить не зуміли.
І стебла кругом неживі,
пожовклі і гострі, як стріли.

Хто їх за коріння трима
в холодній землі,
на

Йде мати і дитя несе,
ховається в дорозі.
її під зорями спасе
короткий сон у стозі.

Якраз під зорями Різдва
я — стіг сухого сіна.
Овеча тепла голова,
повисмикавши

Коли з’явилась лая псів
і забрехала,
між ними ти своє посів.
Душа сховала

свої обгризені часи
в старі бесаги,
а що залишилось – на пси!
На злі ватаги!

Трепети

“То не змія, то черв.
Тут багато такої нехарі.
А гадину зараз ви уздрите”, –
сказав брусиловцям сліпий і засвистів.
Ще не чули вояки такого свисту:
невловні

Коли моя мати заходить до церкви,
вона нікого не помічає,
доки іде на своє місце.

Вона зупиняється
маленькою дівчинкою,
майже прозорою
у золотому повітрі
під

Коли пішли зі світу ґазди перші,
ти був поблизу — допоміг дійти.
А потім сів на їхній відумерші,
та їхні полонини і грунти
для тебе завеликі, а обійстя
замоцні.

Ти

Кому сьогодні не до первородства,
не де свідоцтва роду на землі?
Як не крути, збуваються пророцтва:
й погублені, й голублені, і злі.

Батожить час! Рубцями різко зорані
вже й

Я сказав собі так: “Ти не зодчий цих стін.
Ти народжений жінкою в муках, ти син
нерозумний, що падав і падав”.
І було мені так: ранок, вечір – одне.
Ті забули мене, що любили

Орестові Новаківському

Стережіться, щоб ви не погордували ні одним із малих сих, бо їх ангели у небі видять лице Отця мого, що на небі.
(Мтв. 18:10)

Кроки на

Літа душа, немов лоша у зливі…
Куди ж тобі, маленьке і дурне!
Ніхто не перебув ці смуги сиві,
ніхто й своєї втіхи не збагне.

Хоч крапелину золоту побачиш? –
умить розтане на

Літавиця стоїть на воді.
Там, де стала, там — плесо,
щоби кола пішли золоті,
де лице її щезло.

Йдуть на берег з води —
по лісах
і по хмарах — верхами.
Вже загтрали у