Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

Привезли із магазину
Нам нову автомашину.
Поки татко десь барився –
Я – сигналити навчився!

Верхи й ліси вже хтось нашепотів
своїми віршами…

Не шумом вічним
я сповнений, а спійманий на відчай
незнаним гулом і слідами слів.

Його не чую ще, але гілки
уже

Іванові Царинному

Видихну серед ночі
в мокрих дерев стіну:
лісе, бездомний отче,
маємо ніч одну.

Зникло і соло вовче
з мокрих твоїх сторіч.
Лісе,

Вирвалася з ночі коляда!
Вилетіла з лісу мовчазного!
Сніг летить, на голови сіда,
неузримі, бо ніде нікого.

Скрізь ніде нікого. Ліс і сніг.
Пахне хвоя. Пахне, доки

Вишнева хмара вигнула столицю.
Із пам’яті виймаю блискавицю,
яка в сосну влетіла край шосе.
Поблизу коні впали на коліна.
Тепер мені сліпуча та хвилина
допомагає видихнути:

Він і нині скрипаль,
хоч висихає мозок у кістках,
коли стрічає писану, пожеристу,
особливо барванину, яка жалить кожного,
бо найперша прокинулась і виповзла з нори,
а до тої

Від першої зневіри злого блуду
ставав рудим, як глиця восени.
Я все це перебув. Я перебуду
ще раз – тільки руку простягни.

“Легка твоя рука. Важке волосся”, –
я вишепотів це

Мирославові Небелюкові

Він прибіжить.

Він буде коло хати
на чомусь грати, чимось цоркотати.
І ти всміхнешся, вискочиш надвір:

— Здоров, музико! Чий ти будеш,

(З Армена Шекояна)

Він повернувся із мандрів дальніх
і сказав,
що бачив усе.
Він повернувся із відчуттям,
що може звільнити від болю
душі людські,
але поки що

Вона не знає: живий він чи ні!

Одного разу вже таке було,
але в сорок сьомому прийшов лист,
і тоді вона дізналася,
де він і що з ним.

Сказати по правді, тепер трохи

Мабуть, сам небесний Ілько на своїй колісниці
поскликав їх на храм,
і вони поз’їжджались на свято Іллі
у храмову неділю,
блаженні, жебраки, каліки.
Юродиві пішли між

Вона несе мені малиннику
і гасить ватри —
хто наврочив, мамо?

Лише її одну,
лише таку
я кличу обгорілими губами,
і руки простягаю на краю,
й шепочу: “Довга, мамо, ця

А Марічку габи взєли,
поглинула річка…

Вони ще діти в білих рантушках,
у плесі темнім, дебрі темній граються,
а вже габа з ягням у бурунах
за тою МарічкОю ходять

Все відбулося. Вже пора й додому.
Знов, правдолюбці, бачив, слухав вас.
Ви нагадали: “Бавитись не час.
Все по живому, хлопче, по живому”.

О, ви зуміли правду

І в церкві недобре, навіть на сповіді
(випитує піп: “Кого вбив?”, пастир).
І в тебе недобре, навіть тоді,
коли залишаємося удвох.
Не можу тебе обняти,
бо страшно скрізь і

Великий ворожбит живе в Карпатах.
Він ще живе. Його назвали – Гой *.
Він ще не має права помирати –
хай світ не той. Хай навіть дух не той.

Він ще уздрить у темнім

Все ж озирнувся ліс —
я вже й не кличу —
спинився і стоїть.
І я заснув…

Немовби хтось
погладив
по обличчю —
отак я прокидатися забув.

І все ж дано.
І хай ця

Володимирові Вознюку

Дві афинки на сигліні… Однині
Вони вже є. Чорніють у росі
дві афинки на сигліні в долині:
в траві, в росі – з небес і голосів.

Гуде гора

На Україну
Випали сніги.
Моя земля
У білосніжній льолі.
На небі місяць,
Як козак на волі.
А снігу, снігу
Снігу… навкруги!
Вечірня зоре,
Ясно запалай!
І

Я злий на цілий світ –
Мене подряпав кіт.
Один тепер гуляю.
З котом не розмовляю.

А котик вибачається:
Мурчить та намагається
У очі подивитися…
Ну, як на нього