Степан Руданський

Пробудилася дівча:
Сон ї тяжкий снився…
«Де ж ти, милий? Чи ти вмер?
Чи так забарився?»
Він поїхав, на біду,
З отаманом на орду.
І, чи жив остався,
З нею не

Положився вражий німець
З хазяями спати.
Серед ночі — шась на жінку
Та й зачав ї..ти.

Але мужик пробудився
Та й жінку торкає:
“Та же тебе ї.. німець!” —
Стиха

«Куди, Мошку, так ідеш?»
«На війну виходжу!»
«А чого ж то пізно так?»
«Ще два-три положу!»

«А як тебе часом хто
Схоче положити?»
«А кому ж я винен що?
За що ж мене

Колись Мошко улюбився
У нашу дівчину.
То, бувало, все співає
В лихую годину:

«Світить місяць, світить,
І сонця не треба, —
Він не впаде з неба,
Бо добре

Стали колись Хмельницького
Ляхи підмовляти,
Щоби нашу Україну
З Польщею з’єднати.

А Хмельницький їм говорить:
«Сядьте, добрі люди!
Послухайте мої байки,
Чи правдива

Ой не тая, мій синоньку,
Година настала,
Щоб чужая дитинонька
За рідную стала.

Нар[одна] пісня

Журилися муж з жоною,
Що дітей не мали;
Далі взяли та й під

Прийшла в церкву стара баба,
Свічок накупила;
Де була яка ікона,
Всюди поліпила.

Іще пара остається,
Де їх приліпити?..
«Ага! — каже.— Пошукаю
Святого

Їде козак понад Буг,
Чумак попасає;
Коло нього песеня
На сонці куняє.

«А чиє то, — запитав, —
Песеня, чумаче?»
«А чиє ж? — говорить той.
Звісно, що — собаче!

Світить місяць серед неба,
Зіроньки кругом,
І всі люди сном заснули,
Опівнічним сном!..

Один я лиш не дрімаю,
Край вікна стою;
І тобі, дівча, співаю
Про тугу

В опівночі на полу
Мужик пробудився,
Штани собі розпустив,
На жінку звалився.

Навпомацки затиснув —
Жінка — як не чує,
А синочок з-поза них
Все собі пантрує.

І

Їде козак дорогою,
Дівку надибає;
Вийняв папір з-за пазухи
Та й її читає:

«І прочая, і прочая…
По сему указу
Кожна дівка козакові
Довжна дать по разу!»

«Чуєш,

Біжить дівка; в руках курка,
Сито під пахвою.
Аж дивиться — спочиває
Козак під вербою.

Розпалилася дівчина,
Гвалтом чогось хоче:
То підійде, то загляне
Козакові в

Стоїть козак коло груші
Дівку підмовляє.
А дівчина, як калина,
Полум’ям палає.

Зчервоніло повне личко,
Відскочили груди…
Отак дала б, та боїться,
Що то послі

Плачуть діти коло тіла!
«Мати ж наша, мати!
А хто ж тепер нас без тебе
Буде годувати?

Хто нас буде голубити,
Доглядати вдома?»
Мужик стоїть, підіперся,
Хлипає,

Приглянувся ксьондз-добродій
До чужої жінки.
Що день божий посилає
Фіги та родзинки…

Посилає, все питає,
Коли згода буде.
Коли її чоловіка
Удома не буде…

Але

Іще вчора ізвечора
По заході сонця
Поглядав я на улицю
Край свого віконця.

Поглядав я на улицю —
Бучно було всюди,
І мигали мимо вікон
Знакомії люди.

І

В степах, де гриміла
Козацькая сила,
Від світу-потопу
Лежала могила.
Лежала могила,
Як тая цариця,
Що ї зашептала
На сон чарівниця.
І стан її пишний
Трава

Лежить собі старий піп —
Де йому ї..ти.
Але його попадя
Давай зачинати.

Зачіпала і товкла
Куди довелося,
На остаток заскубла
Попа за волосся.

Не витримав

Начитався піп удовий,
Як святії жили,
Як то вони по пустинях
Господа молили…

Та й задумав і сам, грішний,
З світом попрощатись,
Зайти куди межі пущі
Та й собі

Лежить дідич на постелі,
Як барило, грубий…
Його локай сухощавий
Заснув коло груби…

Заснув локай коло груби,
Води не напився…
Як захтілось йому пити —
Бідний