Степан Руданський

Вмерла жінка у попа,
А піп і хитриться,
Що до виводу прийде
Яка молодиця,

То він її приведе,
Зробить що у хаті
Та і каже, що то так
По старій

Гнався постом засідатель
На чиюсь біду.
Серед річки заламався
На тонкім льоду.
Б’ються соцькі й розсильнії,
Б’ються рибаки.
Водять шнури край пролому,
Ості і

Нічка тиха, зорі світять,
А мороз крепить;
Циган сина до місяця
Лицем становить.

«Отак, сину мій Романе!
Отак, дурню, стій
Та з пазухи вийми руки,
До місяця

Ізійшлися пан з Іваном,
По світі мандрують…
Разом їдять, розмовляють.
Разом і ночують…

На кождому через плечі
Висить по торбині…
Лиш пан таки у чемерці,
Іван — у

Раз пропала на степу
В чумаків сокира,
До одного всі взялись:
«Ти та й ти, псявіро!..»

Той їх годить, хаменить,
Той їм розважає,
Вже й клянеться на чім світ,
Богом

Випив мужик півкватирки,
Хлібом заїдає.
А жид ходить коло шинку,
Борухи співає.

«Чи є, Мошку, у вас рабин?» —
Став мужик питати.
А жид: «Гирсти! А чому ж нам
Рабина

«Чого, жидку, так збілів?
Що з тобою сталось?»
«Ах, за мною через став
Аж сто вовків гналось!»

«Бог з тобою!.. Сто вовків!..
Та б село почуло…»
«Та воно пак і не сто,

Не згадаю гадки,
Не змислю я мислі!..
Як чорнії хмари,
Чорні думи звисли!

Порадь, мати, що діяти,
Ой чи жити, чи вмирати?
Порадь, моя мати!

Розпукає

Питається пан жидка:
«Був-єсь у Варшаві?»
Жидок каже: «Ні не був,
Пане мій ласкавий!»

«Дурень же ти, що не був!..
А був-єсь в Парижу?»
«Ні, мій пане, — каже жид, —

Приглянувся ксьондз-добродій
До чужої жінки.
Що день божий посилає
Фіги та родзинки…

Посилає, все питає,
Коли згода буде.
Коли її чоловіка
Удома не буде…

Але

Чи в Києві, чи в Полтаві,
Чи в самій столиці
З мазницею мужик ходить
Помежи крамниці…

У крамницях, куди глянеш,
Сріблом-злотом сяє,
Мужикові то й байдуже:
Він дьогтю

Застряг мазур у болоті,
Хуру підпихає
Та й до помочі Дороту
Святу упрошає:

«Свята панно, — каже, — панно!
Святая Дорота!
Будь ласкава надо мною,
Вирятуй з

Прийшла в церкву стара баба,
Свічок накупила;
Де була яка ікона,
Всюди поліпила.

Іще пара остається,
Де їх приліпити?..
«Ага! — каже.— Пошукаю
Святого

Згадай мене, мила,
Ранньою весною,
Як зав’яне квітка
В тебе під ногою
І засохне до весни, —
Тоді мене, мила, спом’яни!

Згадай мене, мила,
Як пташка заб’ється
В

“Де то, доню, животина
Так?..”
“Та то, мамо, коло тина
Дяк…
Все, бувало, грає, грає
Та й…
Все, бувало, примовляє:
“Дай!..”

Раз підсунув, було, ручку
В

«Скілько, куме, в тілі душ?»
«Одна, я гадаю».
«Може, в тебе і одна,
А я так дві маю:

Бо як руки на снігу
В мене заколіють,
Хукне теплая душа —
І руки

Як Собака стеріг хату,
То його й тримали;
Як постарівся, небора,
Взяли та й нагнали…

Іде, бідний, дорогою,
Притулку шукає;
Аж у лісі на поляні
Вовк його

Спив до дна я прикрий келих
За здоров’я долі,
І з похмілля моє серце
Розривають болі.

Нащо ж, мила, мої думи,
Нащо твої чари,
Коли з ними враз по серцю
Бродять чорні

==== 1 ====
Так-то було на Вкраїні
Давньою порою…
Над дорогою могила
Заросла травою;
На могилі хрест високий
Набік похилився,
Під хрестом, як голуб сивий,
Дід

Ой чому ти не літаєш,
Орле сивокрилий?
Ой чому ти не гуляєш,
Хлопче чорнобривий?
Ой рад би я політати —
Туман налягає;
Ой рад и я погуляти —
Туга не пускає.
Нема