Сергій Губерначук

Стаю зорею.
Відчуваю легкість.
І сонячність така, що Люцифер осліп.
Був – він, став – нею.
Ось законів ветхість! –
ось тут і ясно, хто ти – біс чи піп.

Стаю

Забутая дорого у пітьмі!
Тебе шукала не одна потвора,
малюючи слідами на зимі
криваві кола.

У нетрях цих безлюдність світова
ховалася від Господа і Бога.
Тут, що не крок,

Бог підказав мій сенс –
я втілив у слова.
А чи не зрада се?
Чи не мара́, бува?
Отут продовжу я
ці четверко рядків:
– Поезія – моя!
А ви самі́ звідкіль?
Частково

Од жарту до жаху
життям зловживаєш.
Чи шашки, чи шахи –
на гроші ти граєш.

А розум – з півложки,
а ложка – з копійку,
сушитимеш дошки,
потрапивши в бійку.

Яка

Заснув поет у світлій спальні літа,
на кухні осені, в гостинній у зими, –
і на порозі весен, ледь прогріті,
прокинулися вірші, себто, ми.

Що з нами буде? і куди піти нам?
Які

Ми звернулися до мами,
щоб і нас навчила гами.
Ми співаємо усі –
до – ре – мі – фа – соль – ля – сі!

Наша мама – найгарніша.
Наша мама – наймаміша.
Навіть ноти знає всі

Корабельні вітрила –
полотна, розписані вітром;
плав елемайський –
фарба, якою пливе вітер на парусину;
угледіла чайка таке –
випрямила крила,
прошила вітрила,
і щоглою

У бе́резі – сонце на чільному місці,
з пелюстками жару навколо кружала,
там стигне насіння в оранжевім листі,
то день усі зорі бджолою пожалив.

Над цвітом тим – неба священна

Бог боронив од напасті зграю.
Біля латаття збирав.
Люди ніколи не бачили раю.
Хмиз догорав.
Вони розбігались за здобиччю знову
й тягнули в загальний котел
кішку, собаку,

Ось десять їх.
Віршів моїх.

Кожне читаю з них –
звідки ви?

Переполовинив би я,
та їх утаїти як?

Очі скрізь.
Не те, що колись.

Утіхо моя!
Ой, сліпа

Не без того, щоб любити,
ще не був, так будеш битий,
Бо в останній день кохання
за зітханням – йде прохання…
“Боже-Боже, поможи-но –
забери мою дружину…
Не її – так хоч

По два крила́ вмонтовано у спину.
По німбу вбито в голову цвяха́ми.
Я грав ці ця́цьки змалку й без упину.
І навіть плутав анґелів з птаха́ми.

Читав про Бога, вірував в

Вічно серце живе
по тілах по людськи́х,
не в однакових ритмах кочує.

Десь фонтаном прорве
між артерій вузьких,
десь мелодію Брамса прочує.

Десь зганятиме кров
у

“Ні” чи “Так”, а Всесвіт – проти.
Не буває “Так” чи “Ні”.
Ані правди, ані йоти!
На війні як на війні!

Правда – вічне порівняння.
Нині – так, а сяк – затим.
Залишається

Гроші з’їли планету.
Планета у череві гро́шей.

Я хотів заробити на книжку,
щоб видати вірші.
Про-грав.

Гроші ходять окремо,
кишки́ набиваючи товще,
закупоривши

Коли мій мозок розтане
під сонцем твоєї любові,
коли я забуду пам’ять
і кинусь тобі під ноги,
коли серце іскрою блимне,
а попелом тіло кане на дно…
але так інтимно,
на

Ой, ще багато треба кави пити,
щоб дописати та й договорити,
ніч не зупиниш, мить не розтягнеш,
а все ж…

Гірлянди словес на ялині гри –
цей Новий рік.

“Скільки новин, подарунків, чудес!”
цей Новий рік.

Перший сюрприз – грошова одиниця;
цей Новий рік.

Другий сюрприз –

Ходім зі мною в ліс далеко,
де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
де сонце, в мох закутане, цвіте
і в кущиках багна парує терпко.

Ходім, я покажу, де спить сова,
те місце, де в

Віриш, я знав, що приїдеш.
Вірш написав принагідно.
Бачиш, збуваються вірші.
Начебто, й правдоподібно?

Про́шу зайти до госпо́ди.
Може, здорожившись, спала б?
Сонцем лягла