Сергій Губерначук

Ми побагатшали ще аж на мить,
довгу, як ніч, де зірки – поцілунки,
кожне з яких через відстань щемить
і залітає у вірші й малюнки.

Як соловіє твоя маєта
у говіркому гіркому

Художники з маленького села,
ви оприлюднили любов до світу.
Картинна галерея розцвіла
у місті, де проводжу кожне літо.

Художники з маленького села,
ви світ ліпили з глини й

Малесенька свіжа тендітна рослинка –
листочки ще менші на ній –
цвіте непомітно,
ледь біло-блакитно,
й корінчик пускає в глибінь.

Стеблинка – з півголки, ще вітру не

Коли відомі напере́д
усі завдання, всі задачі,
і ти вже маєш свій портрет,
де дід старий сидить на дачі,
тоді тобі уже й не жить,
тобі вже – вечір, і смеркає,
тоді ота

Піч холодні млинці пече.
Сонце на схід заходить.
Річка з долу навзгі́р тече.
Мертве живе народить.

Нісенітниця та й усе!
А назирни пильніше –
і прочитай: “Такі есе

Арсенальна станція метро.
Поїзд мчить за вітром під землею.
Це цивілізоване нутро
спростувало древню ахінею –
про підземність пекла, про чортів,
котрі нас, полощучи в

Вуста, помадою так старанно відтиснені
в кінці листа твого, нагадують печать.
Солодкий логотип любові й відстані
наказує писати і чекать.

Отак ти за́вжди б’єш найбільшим

Я намагаюся тебе плекати так,
щоб жодної пилинки не лягало
на це пальто, на цей старий піджак,
і щоб здавалось завжди віку мало.

Я намагатимусь тебе доберегти́,
допоки сам

Червоне стигле сорту Айдаред
зимове пізнє долежить до травня
це яблуко, в якому наш секрет,
з якого ґенне дерево прадавнє.

Спасибі, ти даєш мені його,
зірвавши з порцелянової

Ні! Ти скорись мені – такий мій наказ!
Ні, наяву чи в сні – любов не для нас!
Хай ти надієшся – а я не стерплю
злість і поблажливість твою.

Приспів:

Там, де ти –

Кремезний сон хропе у мавзолеї,
давно без нагляду “музейний експонат”,
і пролетів, мов осінь по алеї,
у чорних чергах пролетаріат.

Сатрап лежить, доведений до трупа,
до

Я чую вас, кому потрібні вірші,
летючі фрази й дози антитез.
Без нас, поетів, наступає тиша
на кожен ваш поступливий протез.

І я не в Бога, просто є печалі,
які людина

Я люблю його,
не заважайте
і не зневажайте ви мене,
хто вогонь –
нехай попалить слайди,
хто вода –
нехай позахлине,
я люблю його,
і ці концерти
я даю сере́дночі

Полюбилися двоє.
І немає вже сну,
і немає вже дня
без молитв…
Помолилися двоє.
І немає вже сну,
і немає вже дня
без любові…

Ступає Цар Господь убогою землею,
скаравши всіх і вся за першорідний гріх…
Ятрять і кров, і плоть, і всі церкви з єлею…
Позаду розпач-плач. Тепер – самотній сміх!!!

Регоче Сам

Православна весна
у церковному сквері
присіла
і молилась
під звук
і під запах – один:
реп солодких бруньо́к..,
ще не всі, хто хотів, прилетіли;
перший шпак на

Ти належиш моєму перу.
Нам цікаво складати літопис.
Я чимало ще слів доберу,
не один ще накрапаю опус.

У гірляндах неонових фарб,
тих, якими святково змалюю
все багатство

Космос, удостоєний кількаярдів зірок,
не є, однак, ані Героєм Радянського Союзу,
ані Президентом Сполучених Штатів
чи України,
ані Верховним Головнокомандуючим
Об’єднаних

Довго з ложкою в руці
Ніна їла голубці.

Їх усіх за щоки пхає,
все жує, а не ковтає.

Ми дивуємося з Ніни –
а вона сидить без зміни.

Потім ледве проковтнула
і

Я зараз пишу на осінній воді,
в якій перед бурею літо втопилось,
на листі каштану, яке у листі
знайдеш і загубиш, як ти загубилась.

Мов стіни собору, цей день