Про зиму

Ти покуту куту копит,
У тяму хирих ум’яту, —
Вічем мечів,
Вічем зим… А форт Січі — строфами з мечів.
Ти поки сип оті літописи копит,
Видихи див,
А ми — зимами, зимами,

Від літа не залишиться нічого…
Дні-перестарки в зиму побредуть…
Подякувавши Богу за підмогу
Десь там впадуть у Лети каламуть…

У галасі технічних революцій
Їх мовби і на світі

Забіліли сніги, забіліли…
Ніби болі усі — відболіли.
Чистим серцем, як діти, зраділи:
Забіліли сніги, забіліли…

Наші радощі — мить не тривали:
Ми турботи свої

Здрастуй, наша зрілосте! Здрастуй, осене!
От і ми з тобою вже на «ти»,
От і ми гірку премудрість досвіду
Щиро намагаємось осягти.
Потьмяніли юності брязкальця,
Від зерна

Злорікий крик граків свій припиняє глум.
Кінчається зима — найважча серед зим.
Ти був мені усім, насущним хлібом був,
Але яким гірким, мізерним і черствим.

Дівчиськом запальним

Ми відвикли від зим суворих —
Парниковий ефект взнаки.
Ми, як саджанці помідорів,
Заповняєм життя грядки.

Такі немічні, безпорадні,
і тепличні, і парникові,
Уникаємо всіх

Осипались останніми листками
Холодні листопадні вечори.
Над сірими, пустельними садами
Світає сум зимової пори.

Чому ж так швидко? Господи, як швидко —
Весну згуляла, літо

Пережила весни гарячі ночі
І літні дні також пережила,
Ще восени надіятися хочу
На пригорщу останнього тепла.

Як бабиного літа літургію
Заллють дощі холодними слізьми,
О

Снігу, стільки снігу намело!
Трусяться берези ніжнотілі,
Бігли, щоб зігрітися, в село,
Вибігли до поля — й заніміли.

По коліна в сніг зайшли стовпи,
Поле і холодне, і

Стою між двох заметів,
Зневажена зимою.
Ну, де ти, де ти, де ти?
Що трапилось з тобою?

Сніжини з ніг збивають,
Шмагають по обличчю.
Сама я вже не знаю,
Навіщо тут

Усеньку зиму я перемовчала,
Заціпеніла в риштуванні справ,
Мої старі поламані причали
Байдужий вітер снігом замітав.

Здавалось — розівчилась говорити,
Німотствувала в затишку

Чекали зиму світлу, сніжно-білу,
Відречення від погані і зла.
Орда граків на місто налетіла
і чорним, чорним небо облягла.

Зима хирлява, ніби від хвороби.
Немає ні морозів,

Я до тебе з зимової казки прийшла…
(Карі очі в замерзлих, засніжених віях).
Я в долонях гарячих троянду несла —
Й донесла: у морозах, у лютих завіях…

Ти зустрів, привітав, ти

Загула зима вітрами –
Теплій осені кінець.
До віконця, як до мами,
Притулився горобець.

Притулився і зігрівся
Від домашнього тепла.
На калині сніг іскрився,
Гучно

Дома прокинувся. Сніг.
Вівці озвалися сиві.
В сяйві стоїш, як у зливі.
Хто тобі допоміг?

Може, те джерельце на млаці,
що скочило із ночі у вічі:
“Де ти си

Йде сніг.

Я стою у траві,
яку покосить не зуміли.
І стебла кругом неживі,
пожовклі і гострі, як стріли.

Хто їх за коріння трима
в холодній землі,
на

Я ішов, куди очі дивились,
я ішов, куди ноги йшли.
Куди це очі мої задивились:
мов полотно рушникове ліс!

Я ішов у долонях з тобою,
ти була вся всуціль із очей.
В кожнім

Засипало снігами.
Замело.
І на акаціях
Вродили снігурі —
Плоди зими,
Що сумно дозрівають
До харчу —
Нашого тепла.

Зорі падають…
Ні, то не зорі.
Листя падає…
Ні, то не листя.
Дощик ллється…
І знову — дощик.
То сніг
Кружляє зорями,
Вкриває землю листом,
На

Б’юся об лід — зсередини,
Задушлива глибина.
Крізь душу течія плине —
Зимна, самотня, сумна.

А ви стоїте на прозорім,
Притоптуєте чобітьми:
Чого та рибина в