Про життя

Вітри часу шумітимуть
твоїм волоссям, жінко,
мелодію зелених вечорів
і спілих літ.
Ти пристрасно тулитимеш до лона
спів сопілки,
одкривши тайну рук і ніг.

А я навік

Нам суджено лиш дно у цьому океані
повітрянім, де й дужі вітряки
не розженуть все затхле і стояче:
нам — за поверхню ринути б, за грані,—
чому ж ланцами туги всі
думки

(з циклу “Вертепчик”)

Люди:

Горіхові свої мовчазні двори
обгородили ми білим залізом,
бо вже наш Іван їде з гордої війни —
в листочок грає за

Я вигортаю попіл із каміна,
і ліс мені натрясся на коліна
(довкола осінь,
листопад,
імлисто,
а з попелу в відрі — не опадає листя).
Волів би я згребти в відро коня,

Рутка в зеленім, хата в покрівлі,
в синім — ожина,
ива-маржина стоїть в надвечірнім,
ива-маржина.
Хату в покрівлі дощик покриє,
губи — ожину,
рутку ж зелену разом із леном

Я загубив свій ключ: я голочку соснову
назвав своїм ключем — І загубив чомусь,
і чОмусь не знайду, й, відшукуючи, знову
знаходжу не його — і до дверей тулюсь.
Я всі ці довгі дні

Сиди, і думай, і печальсь, і все питай себе: чому
і ти катуєшся: «чому?» — а відповіді не даєш;
коли і хто це прищепив тобі слова, немов чуму,
і скільки б ти не вимовляв — не

При цих деревах, в цім ладу,
в поривах духу, руху впертих
десь притулитися в саду
і хоч би трішечки померти.

Бо вірші — що? — якби хотів
сказати ними стан цей чистий,
то

Я хочу задзвонити вам в серця,
я молодий!
А дівчина моя,
немов забризкана в очах
блакиттю
а я стара, стара,
виплесло мене з русла ріки,
безоднею запалися уста…
Я

Ще ранок лиш. Нічого ще не гасло,
та бубнявіє чорна горошина —
Рядки у віршах, як порожні ясла:
сегорік не вродила конюшина.

Сегорік ні стеблиночки задарма:
лиш куриться

Колись давно
вона була одна у матері і батька.
Звалася царівна.

ти прийшла до мене
кладкою весни,
теплі стопи
вигрівали
пуп’янки фіялок.

Коли батько з

Між скибами
застиглих вечорів
замовкли люди.
Ридають в темряву жінки,
без лон, без немовлят.
І нерухоміють в устах
слова,
бубнявіє язик.
І тільки нагло дре надвоє

1. МІСТО Св. АВГУСТИНА

Ви там почуєте в дощах
гугняві кроки Понса де Лєона й Менендеза,
розбиті сльози серць
старих конкістадорів.

І вам
за теплий зойк

В обличчя церкви
вдарила весна
і вкрила диким виноградом.

Це зелень молиться
і піснею життя
карає камінь.

Ми вже собі казали, Господи, усе —
в розмовах, що ростуть, мов вишні,
що вдихують корінням чорнозем
і ділять нас і ми непевні.

І ми собі казали, Господи, не раз,
що всі

Об вікна
б’є
косою
ніч.

Поблідли стіни.

Люди душать
блимаючі душі
свіч.

І впало
на білизну призьби
голосіння дів.

Бо чують, як іде,
бо чують

Розгублений і зблідлий молочай,
зелені лики стебел — білі чари.
Ой заваріте, мамцю, мені чай
із корінців сухого молочаю.

Ох, сині жилки на моїх руках —
чого ж ви, мамцю, у

1
У чаші двох долонь
вливається прохолодь пальми.
Тіло п’є з гілок
зелений відпочинок.

Старий, що вірності доріг
віддав себе,
повільно переходить в

Ґранітний стогін вітру,
зелений шум Адірандакс,
хлипання озер —
вриваються
розіпнутим вікном
і тонуть в білому житті
між білими ліжками,
де білі люди
носять тиху

Отак прожив собі, дивись,
немов одне лиш тільки знав я:
о півдошостій народивсь —
о півдопершій поховають.

Звідкільсь прийшов, ішов кудись,
неначе й був — не був