Про життя

Водограю веселий хлюп
І приручені голуби,
Мовлять очі її: “Люблю!”
І його ніби теж: “Люби…”

Світ довкола спинився, стих —
Полароїду об’єктив
Миттю схопить це щастя їх,
Й

Ні, не спогад це, не ілюзія,
Не солодкий то плід уяви.
Знов закляклий стою у лузі я
І мене облягяють трави.

Півсторіччя… Либонь півсвіту я
Облітав, обійшов, об’їхав,
І не

Я не просив осінньої обнови
Як хліба нашого насущного в Отця.
Вона ж явилася — чудесна і чудова —
Негадано, неждано мить оця!

Я не вимолював натхнення миті
І не настроював

В далеку путь ідуть її сини,
Зa тридев’ять земель чужих і невідомих,
І їм услід, прадавній і сумний,
Її руки трикратний хресний помах.

О, руки матірні, і ніжні й шкарубкі,
До

Не милую тебе і не милую,
Онімів я без слів і без слав.
Хто це, хто пекельною силою
Нас з тобою навіки прокляв?

Тільки вірю, що пам’яті кремені
Все ще викрешуть іскри

Склистий сніг, так схожий на сіль,
І не сіється він, а січе,
Інших зим незагоєний біль
Не зникає з моїх очей.

Не забути до скону тих зим —
Не таких як оця зима.
Сніговії

Під сонцем вечірнім багряняться шиби,
у стрижених парках виблискує листя,
на гаснучім небі, мов мертві риби,
гойдаються хмари свинцево-сріблисті.
Дай руку, кохана. Ми разом

Курантів замовкає тоскний хрип
І туркіт горлиці в розколині бійниці,
І кронам довисотніх гордих лип
Досвітній сон медово й мирно сниться.

Натхненна ґотика прадавнього

Не відав він, де друг його, де недруг,
Глухих осель минаючи принаду
В чужім краю. В його зелених нетрях
Знаходив він спочинок і розраду.
Ні, не порубником, не браконьєром
І не

Удвох би йти — не одинцем,
Рука в руці у ранній присмерк,
Із опроміненим лицем
І на устах цілунків присмак.

Та доля нарекла іти
Самому без сльози на оці.
Потойбіч — смуток

Закипає білою піною
Молоко тернового квіту,
Щодень Божий тебе незмінною
Бачу, в промені оповиту.

Де за балкою, за Кисличою
Терикони куряться сині,
Там хлоп’ячим голосом

Либонь усе життя на перехрестях,
У пам’яті — стежки, шляхи, путі,
А серце вперто знов таки береться
Лихою звабою — світ за очі піти!
Туди, де, стрінувшись негадано-неждано,
Нам

Доньці Аллі

З покривлених покрівель рине в ринви злива,
Змиває спеку й пил з просмолених дахів,
Води дзюрчання й бляхи дзвін щасливо
В один у серці поєдналися

Не зла жалом — жезлом добра
Будь, моє слово, будь!

Щоб кожний правий тебе добрав,
На подвиг рушаючи в путь.

Не поводатарем, слово, ні —
Супутником йому стань:

Не

Ляга обметицею на асфальт первинок,
Уже бульвар поволі сполотнів
І береста обчімханого віник
Змітає білу інсуляцію з дротів.

Гойдаються перед очима витирачки —
Ґумові

Ще повні сонця линуть над майданом
Високі вікна велетнів стрімких.
Здається, й ми здіймемось і розтанем
Ген там, де місяця мосяжний ріг

Трубітиме кінець небесним ловам,
Аж

(з нагоди 80-ліття)

Картка англомовна
до Вас пошани повна,
й барвисте степу квіття
на вісімдесятліття.

О, квіточки, ще б пак,
наші волошка й мак —
для

І
Мільйонам душ і рук, що сіяли й орали,
Копали руди і варили сталь,
Не вчені, не політики, не генерали, —
Поет-співець державотворцем став.

Це він своїм полум’яним

Сію дитині
В серденьку ласку.
Сійся-родися,
Ніжне «будь ласка»,
Вдячне «спасибі»,
«Вибач» тремтливе,—
Слово у серці —
Як зернятко в ниві.
«Доброго

В лісі тихо, всі поснули,
Шепчуть сосни люлі-люлі…
Вліз ведмедик в теплу хату,
Смокче лапу волохату.
Та не спить, малий, зітхає,
Хоче меду, та немає.