Про життя

Вічно землю міряла,
Хліборобу вірила
Кроківка легка.
Натомилась кроками,
Стала в полі кроківка,
Наче буква А.

Агрус, агрус, Агрусина —
Як зелена Намистина.
Агрус

Ще в колисці немовля
Слово «мама» вимовля.
Найдорожче в світі слово
Так звучить у рідній мові:
Мати,
Матінка,
Матуся,
Мама,
Мамочка,
Мамуся!
Називаю тебе

Буква Є.
Яка ж вона?
Наче скибка
Кавуна.
Кавуна хлоп’я
Просило,
Двічі скибку
Надкусило.

Буква І – неначе свічка
З ясним вогником вгорі.
А погасне – чорний гнотик
Стане крапкою над І.

Два стовпці, що стали прямо,
До них третій — навскоси.
— Буква И,— сказала мама,-
Щоб вивчати з дітлахами,
В дитсадочок віднеси.

Вже і серця свого не слухаю,
І розлуки витримую піст,
Поміж зустріччю і розлукою
Календарний будую міст.

Спершу тижні лічу, потому дні —
Ніч за ніччю і день за днем —
Поки

Навала хмар на овиді й в зеніті,
Дощу диханням виповнена вщерть,
Неквапно сунеться… Густі набряклі ниті
Розмотує небесна круговерть.

І ми в таку неблагосну годину
Лишаєм

За сполохами, за громами,
За вибухами, за димами,
За дорогами, за роками,
За сторіками, стоморями
Голосу твого не почути,
Образу твого не забути,
Бо мова твоя затихла,
А

Вже світає, а ти ще не спав,
Не заплющив безсонням роз’ятрені очі,
Прислухаєшся: горлиця в лузі туркоче,
Й кряче зграя прожерливих ґав.
За вікном неба синій квадрат —
На

Обсипав клена зеленкавий іній,
Пелюсток паморозь на вишеньки лягла
І неба скіс вже не зимово-синій,
Весняна, мов димок прозора, мла

Снується вгору з соняшних галявин
І

І
Квітнева днина серед неба
Намітку із хмаринок тче
І пелюстина черешнева
Злітає на моє плече.
Вона, метелик-білокрилець,
Шукає затишку в теплі —
Це знов очам моїм

Я знову чітко пізнаю
окресленість осінніх візій
в наскрізь провітренім гаю,
в його просвітленості сизій,
де облетів останній лист —
ілюзія коротка літа —
і де основи

Нерухомі, похмурі, застиглі
Валуни нагромаджені хмар,
У крайнеба розпеченім тиглі
Пломеніє і брижиться жар.

Тільки мить — і потоками бризне,
Розіллється далеко

Не з протиріч народження й вмирання —
З їх сталості черпаю я снагу.
На гілці розтулилась брунька рання,
І засвітився пролісок в снігу.

Мене ж проймає думка: все дочасне
Й

З піднебесся вереснева просинь
Цідиться крізь сірі фільтри хмар,
А в тунелі десь під Чарінґ Кросом*
Грає — серце крає — сопілкар.

Уявилося — не в кахляній печері,
Де підземки

У соняшних галявин тиші
Осіння править благодать,
Прудкі бурундуки чутніше
Опалим листям шарудять.

Я до сухого шарудіння,
Завмерши, прислухаюсь мить,
Щоб вкотре сутність

В поезії є лік, як в мудрому настої.

В. Онуфрієнко

Друже мій, не лічу скільки літ, скільки миль
Ніби тут, ніби вчора було…
І наповнюють душу то смуток, то біль,

(з нагоди 70-річчя)

Всі круглі дати і усі нулі
нехай вже не бентежать Вас ніколи —
вони такі ж бо немічні й малі,
а Ви, мій друже, вірний мій Миколо,
З когорти, що в

(напис на книжці)

Настане той день неневзначай
Із ночі і темноти.
У ряди за стрілецький звичай
Стануть такі, як і ти.

Зі сердець, що їх мають горі,
Повних

Вони летять — лічить чи не лічить
Оті літа, як стая журавлина,
Де неквапливо птах за птахом лине…
Так птаства перелітного ключі
Укотре вже нагадують в цю пору
Про відрахунок