Про життя

1] Нехай уявить, хто охоту має
2] Дізнатись, що я зрів (і хай він те
3] Як в камені карбоване, тримає),

4] П’ятнадцять зір, що сяйво золоте
5] Із неба нам на землю ллють у

Аж поки з бідними біди не наберешся
I кров’ю власною не раз, не два заллєшся,
Добра не діждешся… Не діждешся, хіба що,
Немов закоханий, ти сам себе зречешся,

1] Піднявши рота від страшної страви
2] Й волоссям жертви з губ утерши кров,
3] Цей грішник припинив бенкет кривавий

4] І так почав: “Мене ти хочеш знов
5] Вернуть у розпач, що

Цей топче стежечку до монастирських брам,
Той шлях до Істини собі торує сам…
Боюсь, настане день і пролунає голос:
“Ви блудите, сліпці! Не тут вона й не там!”

Усе, що в тебе є, туманом розтає.
Нікчемністю стає, що маєш за своє.
Вважай, що все, що є, на світі не існує,
А те, чого нема на цьому світі, є.

Плює услід мені судьба моя проклята.
Як не стараюся, дарма, все йде до ката.
Душа збирається. “Побудь”,— кажу — і чую:
“Де ж я тулитимусь? Розвалюється хата!”

Мене всі недруги філософом зовуть.
Бог свідок, що обрав собі я іншу путь.
Прийшовши з безвісті у цю долину горя,
Принаймні знаю я, ким сам я хочу буть.

Людина муками звільняється з оков.
I крапелька води, в тісний попавши схов,
Стає перлиною. Хто втратив, той добуде —
I келих випитий запорожниться знов.

1] Мабуть, що за шість тисяч миль із лишком
2] Горить година шоста, і малі
3] Світи схиляють тінь над всім проміжком,

4] Коли небес глибінь очам землі
5] Стає така, що зірка

Коли любов, схиливши зір, нетлінне
Збирає дихання в одно зітхання
I перетворює його в звучання
Ясне, благе, небесне, янголине,

Моє все серце так розкішно гине,
I так нуртують

Сядьмо тепер в міжнародний вагон
І через гори — гайда за кордон.

Там, за кордоном, на першій же станції
Зразу відчуєм, що ми вже у Франції.

Там по-французьки говорять усі,

Якщо одним коржем я можу два дні жить
I пити з черепка, що на землі лежить, –
Навіщо меншому за себе підклонятись,
Навіщо наймитом у рівного служить?

1] Була година, що наводить тугу
2] На моряків, м’якшить-бо серце їм
3] За вигуком “бувай!” смутному другу,

4] Коли новий любові пілігрим
5] Десь чує, як оплакують каплиці

Хай буде радістю тобі хвилина кожна!
На трон утіхи сядь! Навіщо ця побожна
Данина Небові — гріхи й покути? Треба
Од світу брати все, що тільки взяти можна!

— Ти, рибалко, риболове,
Чом женеш у море човен?

— Я закину в море невід —
Може, вловиться що-небудь:
Хоч сардинки, хоч плотички,
Хоч синочку черевички,
Бо надворі скоро

Шабля прадідів кривава
На стіні висить іржава…
Досить є на те причин:
Я — угорський дворянин!

Ким ти був, а нині хто ти?
Ні турботи, ні роботи.
Хай працює селянин,
Я

Тунель
Це як ніч, але ненадовго.
Хоч в око стрель
Не видно нічого!
Одну лиш хвилину триває тьма:
Не встигнеш злякатись — її вже й нема.

А ось вам ізнов рядки невеселі
Про хлопця, що хворий лежить у постелі.

На тумбочці ліки — відвар, аспірин,
А поруч — цукерки й мандарин;
Від різних бід утішає цей плід —
Чи

Хмаринка сльози ллє на поле, на попас.
Без чистого вина ми тільки гаєм час!
Ми тут милуємось на зілля, що зростає…
Хто ж бачитиме те, що виросте із нас?

Пожалься, Господи, душі, що потерпає
В полоні давньому, звідкіль путі немає!
Ніг, що самі несуть мене в полон, пожалься!
На руку згляньсь мою, що піали шукає!