Про життя

Його поклали на кобилу —
Негідник різок заробив.
Він грабував, і дідько знає,
Чого іще він не робив.

Та він, пручаючись, волає:
“Пустіть! Сховайте нагая!
На це не маєте

1] День одійшов; з натомленої спини
2] Всього живого тягарі земні
3] Тьма поскидала; тільки я, єдиний,

4] Все готувавсь до мужньої борні
5] З трудною стежкою з нестерпним жалем;

А ось вам ізнов рядки невеселі
Про хлопця, що хворий лежить у постелі.

На тумбочці ліки — відвар, аспірин,
А поруч — цукерки й мандарин;
Від різних бід утішає цей плід —
Чи

Колись таки житимуть люди щасливо,
Забудуть про сльози й плачі.
І дуже можливо,
Що діти, малі читачі,
У книжці старій випадково
Натраплять забуте слово
Й спитають

А то й таке ще може бути:
Послухайте, якої скрути
Дізнала кома бідолаха,
Коли її школяр-недбаха,
Що, певно, інші мав турботи,
В кінці письмової роботи
Поставив, — ну, а

Оце альтанка та і виноград той самий,
Відомий кожному, знайомому з байками.
Лисиця не змогла його покуштувати,
Та й геть собі пішла, — мовляв, зеленкуватий.
Ото створіння

Цей вірш про негра-хлопчака,
Про хлопчака-кудрявчика;
Живе не в нас той хлопчик, ні, —
В заокеанській стороні.

У білих на ярмарку ігри веселі,
Люди катаються на

1] І тут зійшов до другого я кола,
2] За перше меншого, та від розпук
3] Кричали душі голосніш довкола.

4] Й страхітного Міноса вчув я гук;
5] Який при вході судить справедливо,

— Гей, черговий!

Прошу, скажи мені:
Скоро швидкий

Піде на Ріміні?
Що за затримка?
Чи розклад змінився?

— Ні, на всій лінії рух зупинився.

Всі поїзди,
Всі, як

1] Торкнуло сонце обрій знизу в місці,
2] Меридіан якого перетне
3] Сіонську гору у найвищій рисці.

4] І ніч, яка свій віз весь час жене,
5] Спливла із Гангу, терези тримавши,

1] Неначе два бики в ярмі одному,
2] З обтяженою тінню ми були,
3] І вчитель мій не бачив зла у тому.

4] Коли ж гукнув: “Тепер вперед пішли,
5] Бо тут потрібно, щоб весло й

Цей топче стежечку до монастирських брам,
Той шлях до Істини собі торує сам…
Боюсь, настане день і пролунає голос:
“Ви блудите, сліпці! Не тут вона й не там!”

Білим як сніг я родився,
Возрастом зелен остав,
Но так ти мя не доткнувся
І молодця не внімав.
Но коль тіло почорніло,
А серденько скаменіло,
Тогда-сь мною

По коліях Італії,
Між гір, долин, полів,
Вистукують, вигрюкують
Шість тисяч поїздів.

В різні міста ідуть поїзди,
Сідай у вагон і їдь — хто куди,
Ідуть поїзди у Мілан, у

1] “Наш Отче, ти, який живеш на небі
2] Не через те, що замкнений у нім,
3] А люблячи істот, близьких до Тебе!

4] Іменню й силі будуть хай Твоїм
5] Од всіх створінь хвала і

Стара будівля — білий світ;
Перекосивсь, схиливсь, осів.
Коли ти ходиш в нім,— пильнуй,
Щоб часом лоба не розбив.

Націлився на тебе слуп…
Схили чоло, не будь дурним!
“Я

От коли б я крамничку мав,
Як би весело жив тоді я!
Знаєш, чим би я торгував?
Продавав би людям надії:

“Є надії! Дешевий крам!
За дрібненьку монету срібну
Тих надій я

Мелькають вагони один за другим,
Всі чорні-пречорні — везуть вони вугіль.
В одних лиш дверцятках
Біленька цятка —
Цікава мордочка телятка.

Велика станція
Порядком радує,
Вона по радіо
Про все нагадує:

“Поїзд такий-то у стільки годин
Рушає з платформи номер один”.

Трапиться поїзду десь

«О дівушко, знай бога,
Не будь ко мні так строга.
Я тя люблю, люб меня,
Я уж твій, ти будь моя».
Дівушка на то глуха,
Схохоталась: «Ха-ха-ха!»

Я к дівушці