Про війну

Поприсідали верби у воді,
стоїть у березі дівчаток зграйка
і, видививши лози, миють ноги,
високо підіткавши спідниці.

Вода, нагріта сонцем вересневим,
вже не відстрашує.

1
Я чую — враз зірвусь. Риданням поночі.
І перетягну горло, мов жгутом,
затисненим в кулак промінням місячним.
Затихни. Все одно поганий друг —
твій крик

Сиротина ж я,
Одинока я;
Ні до кого пригорнутись –
Гірка доля моя!

Округ люди живуть –
Вороги то мої, –
Ні до кого обізватись, –
Тяжке лихо мені.

Полюбила я,

Мене народ стражданням потомив,
і я поплив рікою сліз. Рікою…
І ноги збив за ярою підковою.
Мене народ у горі потопив.
Я горем став. Совицею посивілою.
Я звик до нього.

Потомлене тіло потоплене місто гойдає.
Потомлені думи потоплені дні розтроюдили.
Потомлене тіло потопленим містом спішить.

Зима, і сніг, і соловей
співає — підпадьом,
благаю — геть з-перед очей:
реве аеродром.
Вже, збожеволілий циклоп,—
кліпає літак
і — цілить в лоб, і — цілить в лоб.
Га,

Під рев сирен,
Під завивання лун
Біжать, січуться, мечуться в ударах
Огні…
Огні…
Туди, де втопла шхуна
В крові на грані, — там умирають луни.
Там лопаються очі,

Перепілка в житі — радість.
В пшеницях волошки — смуток.
Ворон з ріль — печаль.
Гей, ти, коню, вибий іскру!
Вибий іскру! Кинь утому!
На звороті, на крутому,
Нам не личить

Чорте, бронзовий Мефістофелю,
чом ховаєшся по кутках?
Подивися, якої долі
запізнали ми по кістках
революції матадорів,
тридцять третього вартових,
тих нескорених і

Пісня Марусі Чурай

Котилися вози з гори, та в долині стали,
Любилися, кохалися, та вже перестали.
Любилися, кохалися, щоб мати не знала,
Не дай Боже розійтися, як та

Дорога важчає і важчає,
і в серці віддається даль,
моє одне, лишень побачене,
десь розкололось між проваль.
Іще учора з запальничкою
зріднився ранок у вікні,
утіхою от

Пісня Марусі Чурай

На городі верба рясна,
Там стояла дівка красна.

Вона красна ще й вродлива,
В неї доля нещаслива.

В неї доля нещаслива,
Нема того, що

Позлітались ухатії сови,
Заквилили сумно сичі,
Собаки голоднії знову
Завили удень і вночі,

І хмари, як ворон той, чорні,
Насупившись, вгору пливуть…
Їх блискавки ріжуть

Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п’ять.

І коли

Я із школи і донині
Одну тільки мав надію,
Аби добре що зробити,
Людям в горі пособити.
Ждав случаю і діждався:
За меншого брата взявся,
Дожидався з молодою,
Добрим

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у

Ой кобзо голосна! Мовчи, не вигравай!
Не воруши в душі моїй одрадні ті хвилини,
Як нас колись думки заносили в той любий край,
Звідки, здавалося нам, воля шле поклони…

То сон

Посвята пам’яті А. С. К-ча, що поліг на війні 1876 года.

На полі честі він лежав,
Де протекли річки криваві;
Уповні літ він помирав,
Та в повній, бездоганній славі.

Коли я один-однісінький
серед зелених снігів Приуралля,
коли в казармі порожньо
серед ліжок і пірамід,
коли я стовбичу на цьому
днювальному місточку
самотній — на обидві

Тане гомін, мов туман ранковий.
Гасне захід. Вкруг — анітелень.
Над ланами висне спокій —
Голубливо-фіалковий —
і бадьорий супить брови день.

Пінна хмарка проплива — старою