Про війну

А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,— це завжди Колізей.

І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт

..Вісім весен і зим,
вісім осен і літ,
то тривога, то гніт,
люті чорної дим
налітали круками на мене,
рвали образів листя зелене,
потрясали кістки
ці безумні круки,

Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.
Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені

І пішов я тоді до Петлюри,
бо у мене штанів не було.
Скільки нас отаких через журу
покидали востаннє село!
Ми пройшли золотими ланами,
крізь огонь і синяву пройшли,
та

Бачачи життя осього горе,
Що кипить, немов Червоне море,
Вихором напасті, туги, бід,
Я розслабнув, і жахнувсь, і зблід.
Горе сущим у нім!
Припинив я, бідний, біг свій скоро

Тисячу танків гримить надовкола,
Жерла ригають в обличчя села.
В смертному полум’ї церква і школа,
Бібліотека, мечеть гострочола,
Хата й стодола, корова й бджола.

Тільки

Тримайся, Джохаре, хай знає Москва,
Що воля не вмерла і правда жива;

Став прахом Єрмолов, зотліє Грачов —
Ніколи ж не стліє твоя корогов;

Оглянься, он хлопці в’юнкі, наче

Не знаю, хто мене зробив орлом,
Хто кігті дав і дзьоб тяжкий, мов лом,
Хто наказав летіти в темну хлань,
В безодню, повну стогону й волань…
Як Прометей, прикута до скали,

I
Біля конторки хлопці п’яні,
вгорі вагончики біжать;
і труби в синім океані…
Туди летить моя душа.

Колись на станції з огнями
шумів залюднений перон,

Це було на острові Цейлоні,
де цвітуть веселкові гаї.
Цілував вузькі мої долоні
ватажок із племені Аї.

Обережно брав мене за груди,
заливався з радості плачем…
І тремтіли

Садом я блукаю тихою ходою,
Рум’яніє вечір од зорі заграв.
Яблука доспілі виснуть наді мною,
Що колись про них я в Рильського читав.

Був я юним, юним, грізною грозою
Ми зняли

Коли помер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться

Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги, —
людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на

В буденщині процвілій і прокислій,
У поросі неправди і пліток
Ви сяєте, як очі блискавок,
Передчуття грози буйної — мислі.

Темніє небо. Чути дальній крок
Тяжкого грому в

Навколо радощів так мало…
Який у чорта «днів бадьор»,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.

І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть

Вони його спіймали край вокзалу
і кинули, безсилого од ран,
в глухий підвал… Водою і металом,
як люті пси, вони його терзали,
а він мовчав, маленький партизан.

Вони по нім

Хай сніг іде холодний та лапатий,
Засипе поле і на гай спаде,
Нехай стежки закидає круг хати
І білу тишу в хату приведе!

Шумлять кругом і вороги, і друзі,
І в душу лізуть

— Відкіль бредеш ти, голово лиха? —
Лисиця так мовля Ослові.
— Дивився, як там Лев здиха
Аж ген у тій діброві!
Піди, паньматко, подивись;
Ти ж зналася із ним колись…
І! Що

Рвав восени я шипшину,
карії очі любив.
Вечір упав на коліна,
руки простяг золоті…

Шахти, цегельні, заводи,
хлопці на зміну — вночі…
Місяць у полі бродить,
в трави

Посвята пам’яті А. С. К-ча, що поліг на війні 1876 года.

На полі честі він лежав,
Де протекли річки криваві;
Уповні літ він помирав,
Та в повній, бездоганній славі.