Про війну

Запалали огні за долиною синьою неба,
Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.
Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою

Шумить поле, шумить сумно,
Кровію полите,
Плаче мати, гірко плаче
За синочком вбитим.

Гей, гей, гей, гей,
За синочком вбитим.
Гей, гей, гей, гей,
За синочком

Не кажіть, що солдатам
Часто сняться тривоги,
Що їх кличуть ночами
Невідомі дороги,
Що у смертні бої
Лиш беруть автомати.
Ні, не вірте,
У сні не воюють ніколи

Пил на машинах, пил на чоботях, пил на рудій траві.
Бій не втихає, не затихає,— чуєте, хто живі?
Теплі мотори з вітром колючим свищуть, немов рідня,
Пахне автолом над сірим полем, тіло

Чого ти розплакалось, люлі, чого ти,
Чи їсти, чи пити, чи, може, з розлуки? –
І друг мій старий, їздовий із хозроти,
Бере дитинча на обвітрені руки.

Співа про дрімоту коло того

Хата стоїть у селі при долині,
Сонце біжить за веселу доріжку,
Бачу ті очі синії-сині,
Рідну, далеку, привітну усмішку.

Знав ти і доброго, і ворожого,
Все за людей

Гомін, гомін по діброві,
А над полем все заграви,
А над полем все заграви,
Пожовтіли буйні трави.

Станьмо, хлопці, при долині.
Станьмо, хлопці, таборами
За полями, за

Дівча стояло і співало,
Сріблясту ниточку вело
Про те, що радості замало
І зло людині — всюди зло;
Без батька й нені, в самотині,
Убогий вичахне обід,
Що тяжко жити

Іди тепер сама.

Хай сонце розбивається
об крик твоїх грудей,
що плачуть спомином,
хай вітер в'яне
на розп'ятих спідницях, —
о дівчино моїх шляхів,
іди.

Не

Пригадуєш, як ярмарок в Толюка
розлігся, аж будинки вивертав,
вдихаючи папаї, манґос, дині,
з-під череватих лав?

Жінки сиділи, заїдались димом,
засипували криком світ,
а

Довгі дні ростуть поміж нами
і ломляться в ретині очей.
Присядьмо, бо дороги в майбутнє немає,
і я тут тимчасовий і чужий.

Поговорім про вірші й людей,
бо темряви з облич не

Хлопчик: Мамо, сонце знов заснуло на сосні.
Мати: Заснуло, сину, між гілками.
Хлопчик: І гріє там хрущів?
Мати: З

Вас кинули удвох під шар землі
вона тепер лежить на тобі
і усміхається без уст
розмокла глина затікає вам в зіниці
(а ви себе не знали на горі)
і тяжко бачити в могилах людські

У ямах їх сердець – стоять камінні спогади,
що згадують про них рядами епітафій.
Живі
ціле життя ідуть до них і відвертають погляди,
а замість лиць – картки порожніх біографій.

З барабаном і жалем в очах
місить пальцями звуки гугняві,
на минулого білих полях
чорний спомин бубнявить.
З барабаном. До нього пропах
подих предків з могили,
їхні кості

Ярині

1.

Стрімкими ріками зелених електричок
ми допливли у Львів;
а в Львові ще безсмертник не зацвів
і все було як звично:
каштани — цвіт згребли у тисячі

(з циклу “Вертепчик”)

Люди:

Горіхові свої мовчазні двори
обгородили ми білим залізом,
бо вже наш Іван їде з гордої війни —
в листочок грає за

Я вигортаю попіл із каміна,
і ліс мені натрясся на коліна
(довкола осінь,
листопад,
імлисто,
а з попелу в відрі — не опадає листя).
Волів би я згребти в відро коня,

Між скибами
застиглих вечорів
замовкли люди.
Ридають в темряву жінки,
без лон, без немовлят.
І нерухоміють в устах
слова,
бубнявіє язик.
І тільки нагло дре надвоє

1. МІСТО Св. АВГУСТИНА

Ви там почуєте в дощах
гугняві кроки Понса де Лєона й Менендеза,
розбиті сльози серць
старих конкістадорів.

І вам
за теплий зойк