Про війну

Хто мене не знає –
Сам себе питає:
Чи то вечір погасає,
Чи ранок світає?

Хто мене не знає –
Віри не діймає,
Що старий дід голос має,
Під кобзу співає.

Ой

Спинили кров. Пощо спиняти?
Нехай тече та клекотить,
Як та криниця! Час вмирати,
Бо страшно, тяжко в світі жить.
Ох, як болить! Та се лиш хвилю.
Вже полекша, знать, настає…

Мої поля, мої луги ви й луки!
Моя ви батьківщино й материзно!
Позасідали вас лукаві дуки,
Пішло моє святе насліддя різно.

Від Німеня скрізь до самих Порогів
Голосить наша

Як пинда чоловік та візьметься землею,
Мізерний славою, розпинджений семнею,
     Тоді скульптор собі чуприну довго мне,
     Покіль на мармуру хвалебний гімн утне.
Да не таким його

Холодно, сумно; під хмарами сірими
Небо сховалось усе;
Вітер гуляє полями змокрілими,
Негідь, тумани несе;
Мокрий туман той прослався над селами
І на деревах повис,
Скрізь

Золоте, незлобне серце
Мав у грудях Ізяслав, —
Все він думав, все молився,
Все він вірив і прощав.

І дитячою рукою
Він держати не зумів
Ні державного спокою,
Ні

На Підгір’ї криниця –
Свіжа, люба водиця.

Без устанку по піску
Дзюркотить у холодку.

Животворний струмочку,
Втіхо мого домочку!

Біжи-лийся з Підгір’я
На ті любі

І він явивсь мені. Не як мара рогата,
З копитами й хвостом, як виснила багата
Уява давніх літ,
А як приємний пан в плащі і пелерині,
Що десь його я чув учора або нині, —
Чи

Яка краса: відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни,
І журно дзвін старий по мертвому гудів.

Коли відкільсь взялася

Ей, не люби мене, дівчино!
Як хочеш любощів речистих,
Як хочеш розкоші й огнистих
Присяг, заклять і зітхань много,
Щоб нерви мліли, дух спирало,
Кров билась бурно, безупинно

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як

Дев’ять ще годин кричав ти,
Як та штольня завалилась,
Де, нещасний, працював ти, —
Дев’ять ще годин конав ти.

А юрба їх там тіснилась,
Слухаючи крику твого,
Та рука й

Коли часом в важкій задумі
моя поникне голова,
легенький стук в вікно чи в двері
потоки мрій перерива.

Озвуся, вигляну — даремно,
не чуть нікого, не видать,
лиш щось у

Найгірше я людей боявсь тоді
і обминав їх, мов болючу рану.
Tужний їх вираз, лиця їх бліді
болять мене, коли на них погляну.

Я знав, в якій вони живуть біді,
та як же я до

Як довідались татари,
Що повстали Холм і Львів,
Землю Галицько-Волинську
Хан їх знищити схотів.

На волинський Володимир
То не хмара чорна йде,
То не грім гуде

Блажен, хто серденьком тихеньким щиро любить.
Блаженший той, хто світ розсудком возлюбив, –
Хто в серці почуття героївські голубить
І розумом своїм увесь оддався їм.

Він чує

Мчиться блискуча карета,
Гордо в ній дуєсь багач,
Гуркотом своїм колеса
Людський заглушують плач.

Плач, що ріков безконечнов
Ллється колесам услід,
Плач, що випалює

— Досить крові,— продекламував кат,
коли ніж, загнаний мені поміж ребер¹,
стримів у спині.
А я подумав, скулившись весь² од болю:
що як він захоче³ ще

Ся нитка зелена, що, мов тота гадина,
Отсе здовж загону снує, —
Се Terminus¹ наш, се межа, перекладина,
Знак, поки “моє” і “твоє”.
По сей бік чотири загони Трохимові,

Чорним круком чорну вістку
Із чужини хтось приніс, —
І по цілій Україні
Розлилося море сліз.

Наче темна ніч осіння,
Жінка Ігоря смутна…
Плаче, тужить