Про весну

Лічилка

— П’ять ялинок
І дубок
Заглядають
У ярок.

Бачиш ти,
Синочку, їх?
Полічи-но,
Скільки всіх!

П’ять ялинок….
І дубок…
— Шість!

Вікторові Женченку

Ти співав: “Тихо падає цвіт…”
Карі очі світилися тугою
…А весна осипалася з віт
Пелюстковою білою фугою

Заметіль, вогняна заметіль

Сів комар
На припічку,
Виграє на скрипочку.
Комариха: так, так, так!
Комарики товчуть мак.

Ластівко, ластівко,
День починай, —
Рано встає до роботи
Наш край.
Ми твої друзі —
Дорослі й малі.
В мирі нам жити
На рідній землі.

Бджілка весело літає,
Квіткам вічка розтуляє.
Каже: — Квіти, годі спати,
Я прийшла медок збирати!

Річка, річка. Ожеред.
Біля річки очерет.
Каже вітер: — Шу-шу-шу,
Очерет я колишу.
А тут недалечко
У малім гніздечку
Пташечка-веснянка,
Звуть — очеретянка!

Пилипку, Пилипку,
Поливай липку.
Прийде літко,
Зацвіте липка.
Бджілки загудуть,
Медку дадуть.

Завесніло вже довкола:
Зеленіє гай і поле.
Всюди трави, трави, трави —
Зеленаві, зеленаві.

Глянь: он жабка зеленіє.
При зеленім бережку.
Тільки річечка синіє
На

Я ладнаю годівнички
Для горобчика й синички,
Для малого снігурця
Крихт насиплю і пшонця.
Прилітайте, друзі милі,
Не лякайтесь заметілі!

Каже верба вербі:
– Чом ти, вербо, в журбі? –
Каже вербі верба:
– Хіба це, вербо, журба?
Просто листочків нема,
Не за горами зима!

Вітерець легенький
Тихо повіва.
Під сніжком м’якеньким
Дихає трава.

Вже суниччин тенькіт
Чути звіддаля.
Пролісок синенький
Вічка

Павлові Поповичу

Отави вато,
Варто трав…
О — травень! Не варто
Морозити зором…
Он воду чудовно
Низує Узин.
Низ у хатах… Узин.
Узин у хатах унизу.

Знову чисте сонце
Наді мною.
Віє синій березень
Весною.
Знов зі святом неньку
Я вітаю,
Щастя їй і радості
Бажаю.
Мамо люба, мамо
Наша рідна.
Вже до нас

Дзвенить на вулицях сріблінь,
Неначе дзвоники: тінь-тінь.
Спинись, прислухайся на мить,—
На річці крига аж дзвенить.
Бурульки краплями дзвенять
І мов проміння, мерехтять.
І

Весна стоїть на роздоріжжі.
Морозом знову узялася,
а не теплом. Не з теплотою
слабенький березень згаса;

Якби ти був до мене ніжним,
Якби ти щедрим був на щастя —
То наді

Вже тепло. Вже голуби п’ють
воду з калюж відталих.
Ось-ось з-під облізлих снігів
просочиться перша трава.
Вгамуються рани нові,
старі зарубцюються рани —
І обертом знову

Квіти весни найбіліші
Кинулись людям під ноги.
Цвітом обвітрених вишень
Встелені наші дороги.

Вбогих душею і тілом,
Хворих, лукавих, затятих,
Цвітом розпачливо

О Весно! Я вже вийшла з того віку!
Помилуй мою першу сивину!
Жага очей чужого чоловіка
Нехай мене не позбавляє сну.

Тремтіти над смішними міражами
Мені вже так давно не до

Пережила весни гарячі ночі
І літні дні також пережила,
Ще восени надіятися хочу
На пригорщу останнього тепла.

Як бабиного літа літургію
Заллють дощі холодними слізьми,
О

Думав я ту весну
зупинить, зберегти,
у якій ще і нині
з’являєшся ти.
У якій неодцвітно
сяє личко твоє
і спокою мені,
наче хміль, не дає.
Там розкотистий