Про весну

I
Твоя, що майже смертна, тиша
Не впокорила й не лягла
Глухою тінню. Ні, скоріше,
Війнула помахом крила

І — ввесь увага, ввесь напруга —
Я прислухався і тремтів
На

К. Б.

Як прийде та весна, що давно вже
загорілась у наших серцях,
на розпутті зійдемося, може,
та не ступите ви на мій шлях.

Перед нами, як завжди, дороги
у

Весняний вітер віє листям ржавим.
Снує туман. Земля стопила сніг.
Чому ж Ви там, за брамою Варшави,
Чий брук співа під кроком ніжних ніг?

Чому ж Ви там? І тут хвилясті

І от ти знов встаєш в останнім світлі,
Як день цей справжня і немилосердна.

Той самий простір і та сама даль,
І вітер той же, з перед тисячоліття.
Непевний квітень ледве

Наталочці Лівицькій

1

Як перший пелюсток весни —
Ваш променистий лист.
І знов, і знов в казкові сни
Ці дні перелились.

І знов веселий вітер п’є
Цей

Співає сонце: «Слава в вишніх!»
Весняний день в теплі умлів.
Буяє на розквітлих вишнях
Солодке молоко землі.

Знов знаю — сонце сльози витре,
Весна покличе вдалечінь.

Димний день. Продзичала підземка зловісно і лунко.
Коло днів замикається ще раз розладом наснаг.
І от берег ізнову…
І знову гірким поцілунком
Починається може остання, остання

Співай в простор весни, веселий вітре, —
Сей Березіль зустріли ми одні!
То хай же твій могутній подих зітре
Усі слова, усі минулі дні.
Не встереже мій смуток доля хитра, —

«Та вже весна, та вже красна,
Із стріх вода капле.
Молодому козакові
Мандрівочка пахне».

Та тепер вже молоденький
Коня не сідлає,
А цапині постоли він
На ноги

Не співай по весні,
Соловейку, мені,
Сидячи у бузку на тичині,
Про щасливії дні,
Що мов наче вві сні
Задля мене минулися нині.

Не багато щось їх,
Днів щасливих

Була весна, така, як в книжці пишуть:
Безхмарна синява і сонце золоте,
Вітри лежать і ледве-ледве дишуть,
А ліс простується, зідхає і росте.

Сміється дрозд, десь кос на дудку

Весна іде. Сніги чорніють;
З-під них пожовклі та бліді
Виходять руна; скрізь леліють
Озера талої води.
На плеса з вирію ключами
Високо линуть журавлі…
А з сел шляхами чи

Світить сонце; хоч тепла ще
Певного немає.
А в садочку стало краще —
Травка видибає,
Зацвітуть от-от черешні,
Агрус і порічки;
По стежках гуляють гречні,
Видно,

Ранок пахощами віє;
Ясно й широко вгорі,
І рожевим світлом мріє
Риза пишної зорі –
Вся у перлах, самоцвітах,
В легкім плетиві з хмарин..
І ось-ось загра по

Добре слово настрій, дух підносить;
забувати, друже мій, не варто,
що для настрою і жарту досить
просто теплого людського жарту.

Як народ веселе слово творить?
Ось по кризі

Степ. Спадає, мов полуда,
Ночі тьмяная китайка.
Над квітками білогруда
Плаче чайка.

Світ!.. В повітрі ллється легко
Жайворонків спів натхненний.
Сяє, сходить десь

Гомін, гомін на селі:
Співи, гуки з пересварками,
Легко пара од землі
Лине, в’ється в небо хмарками.

Б’ють в ковадла ковалі,
Ладять сохи, ладять борони;
Гомін, гомін на

Розтали вже слова останні
– (той дим розтання на пероні)…
Свічки червонії каштани
до сонця палять; чути: дзвонять
в селі далекому за лугом —
там дівчина-весна задумна
іде,

Росте в саду веселиця,
На вітрі листя стелиться,
На кожній гілці ягідка,
Що ягідка, то й загадка —
Цяцькована, мудрована,
У кісточці захована.
Зриваю всім по ягідці,

Як ріка зламала кригу,
В берег вдарила з розбігу —
Без вітрила, без весла
Припливла в човні весна.
Місяць березень до неї
Йде в березовій алеї.
Каже:
— Вибач, що не