Про Україну

Вікном Хороба зазира’,
У двері Голод стука, —
Отсі Карпати — то наш хрест,
Отсе життя — то мука.

А ще давить нас до землі,
Якась страшенна сила, —
Життя — терновий наш

Шумить бистра поточина,
Поточок маленький,
И по сей бік
И по той бік
Берег зелененький.

А по при ту поточину,
Дорога убита,
Тут ще косять,
Пластя носять,
Там

Ой на горі під калинов
Зелена могила,
А в тій темній могилочці,
Лежить моя мила.

Черешату калиноньку
Вітри доглядають,
На могилі, на зеленій
Квіти розцвитають.

Бийтесь гори одна в другую
И розсипайтесь на муку,
А я: Вітер, прийду й подую,
Здую вас в огляну ріку.

Що то гори тії високі,
Кого сторожать они тут? —
Сині гори, думи

Що за жебрак, там, на дорозі,
Звідки він взявся, що шука’?
Голодно, босо, ледви тягнесь,
И над Дунаєм наріка’.

Шука роботи, й не находить!
А без роботи він

Невжеж тебе, ти мій народе
Хотят знову дурити,
И ти даєшся, тим пяницям
Зажмуряоч водити?

Завело тя у тьму далеко,
Злобне племя монголське,
И ще д тому на твоїй

Пийте кров, отрову?
Пийте до розсади!
Але й не чекайте
Братської поради.

Я вас не пораджу,
Пийте дале, пийте,
У тьмі, без науки,
Як бидлина жийте.

Придайте им

Скільки я страдаю,
Слези утираю,
Що у тобі все так сумно,
Бідний, ти мій краю!

Горе моє, горе!
Сердце моє коле
Нераз плачу, тай думаю:
Долеж наша, доле!

Болюж

Чія та могила, там на бережечку,
Хто там спочиває під дерньом зеленим,
Хто там спить сном вічним, від своих далеко,
Що йому там сниться, під хрестом вбаленим?

Ой йому там

Нераз ми голодовали,
Нас нераз и били,
Нераз наші мертві трупи
По дорозі гнили…

Ой то нераз нашим тілом
Чорні кавки тили,
Нераз вовки над нашими
Кістоньками

Виджу з сього островерьха
Аж по чорне море, —
Ах нещасний мій народе,
Горе тобі, горе!

Плачте гори, плачте сині,
Плачте, не шкодуйте,
Вий, ти вітре, бий, ти громе
Нові

Як угоди підписали
Кров’ю і шаблями,
Засвітило сонце правди
Врешті і над нами.

Тільки, що на ті папері
Вдарили печатку, —
Рукави ми засукали
В праці від

До пана президента республики Т.Г.Масарика, з жалобою свого народа

Гнет, тиранство зазнавали,
За довгих, тисяча літ,
Тяжка була наша доля,
Бідний, гіркий був наш

Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка, вузенька, як долоня.
Ця річечка Дніпра тихенька синя доня,
Маленька донечка без імені іще.

Вона тече в городі в нас під кленом,
І

Болиш?
Боли ж!
Боли,
Бо лине крик
Від можа і до можа Україною,
І панський перехняблений язик
Хрипить над нею стомленою слиною.
І меч горить над гривою коня,
І паля

Над лиманом білять синім,
Білять білим над лиманом,
Над лиманом кукурудза
Світлі вуса опустила.
І лиманський Гайявата
Щось там робить-виробляє,
Душить гроно винограду

1
Підіймаються грози на тлі вечорів,
У тих грозах серця позливались з громами.
Блискотять паровози в очах матерів,
Рвуться сльози на крила, узяті вітрами,
І прощання за нами

Поїду з Києва. Важке, підтале серце
На води і на зорі понесу —
Поїдьмо з Києва! Потрохи пронесеться,
Заміниться на тульку й ковбасу,

На кофти імпортні і на лиман ранковий,
На

В небо піднявшись, осінь прощалася в небі з Москвою,
Падали стиглі червінці на скроні землі молодої.
Тихо стояли ми всі перед очима учителя свого.
Тихо світилися ми лиш одним

Ластівко біля вікна,
Ластівко нашої хати,
Що тобі, ластонько, дати:
Меду, борщу чи пшона?

Ластонько, літа кінець.
Діток твоїх би до хати,
Я научу їх писати:
Небо.