Про Україну

Украй знервована душа
Таких порядків не приймає:
Іде інфляція вірша —
Ціна ж на збірочки зростає!..

Не критик він. Він — богомаз:
Із вас ікону зробить враз.

Міліє Ворскла, міліє Горинь…
Радуйтесь, друзі поети:
І нас забудуть, певно, не скоро,
Якщо пересохне й Лєта!..

Штурману М. Юшку

Штурмане, піднімем якорі,
нам пора іти аж на край світу,
аж у Канів, аж до Заповіту,
до святого місця на горі.
Дійдемо туди – іще не вечір,
хоч

Придурюсь, що я не геніальний,
потім геніальним придурюсь
і нап’юсь у час відповідальний,
бо відповідальності боюсь.

Виростуть у мене, як в слона
вуха для солодкої

Шумить базар, підшитий лисом,
шумить народ, ой, темним лісом,
а в тому лисі, темнім лісі,
де хащі майже непролазні,
той пада в грязь, той лізе в князі,
той на осичині

Відбіліли заметілі,
Відступили холоди,
Що тримали в чорнім тілі
Приморожені сади.
Від капіжі сніг, як сито.
Просіваю пережите,
А воно за миттю мить,
Ніби в бабине

Остання зграя журавлина
У простір врізалася клином –
І зараз обрій розчахнеться,
В пітьмі багаття спалахне,
Освітить друзів і мене,
Над плином вудлище нагнеться,
По ньому

Спішать освоювати Київ
Через Ворота золоті
Всі довгорукі, всі круті
На віслюках нові месії.

За ними яром-долиною
Ідуть до хати вісім бід
Та ще й дев’яту за собою
Під

На подвір’ї кінь ірже.
– Хто це? Хто на мій поріг?
– З пирогом? Чи на пиріг?
– Князь, здається…Та невже?
– В двері сунеться плечем
Напідпитку… і з мечем.

Срібні вуса,

Володимиру Короткевичу

Степ, іду. Назустріч перехожий.
Господи, предиво допусти, –
Щоб отой Ніхто був серцем гожий,
Міг мені хоч щось оповісти.

Щось таке –

Феодосію Роговому

Це знов замигали далекі вогні,
Що шлях до весни не проторять:
Журба моя давня лишилась на дні,
На дні рукотворного моря.

Ось так прихилились

Лікареві і поетові Ів. Липі

Нам випало пройти кривавими шляхами,
Де квіти доброти топтали біль і гнів.
Тепер ми високо, тепер ми в Божім Храмі,
Прикликуєм на суд

Віктору Міняйлові

Мій друже-брате! Притупились пера,
На серці вже не шкіра, а кора…
Давай тепер воздвигнем хмародера,
Не десь там, а у затінку Дніпра.

Нехай росте

Переспів давніх зиписів

Ця ніч одна із тисячі, чи й більш,
Так вітряно, і морозно, і гарно:
Летять сніжинки повз самотній вірш,
В пориві снігу скрижаніла

Я що скажу купальським берегам,
І цій ріці, де вітер хмари косить?
Моєї правди досить і богам,
А от мені то більше, ніж задосить.
Бо тут не треба велемудрих шкіл,
Бо тут не

Глини вдосталь – чавка під ногами:
Це – заміс, це лік від самоти:
Господи, зліпи нас! Ми Адами!
Нам жінок не треба – ми брати.

Що нам рай – там зваба: змій на древі,
І твоє

Коли навпіл Вкраїну розколоть –
То це Дніпро, і плавні, і пороги:
У цім Дніпрі купався сам Господь,
І Магдалина мила босі ноги.

Вони ішли либонь в Єрусалим,
Йшли якось так,

— Повно взуття в магазині! Ну що це за знак?
— Знак, що отримали нині ізнов напівбрак.

Стоять он без палива «Нива» і «Дон»,
І в тому не наша вина.
Бо ж паливо те повезли за кордон —
Щоб там закупити зерна…