Про Україну

Під палким, південним сонцем
На чужий, далекий Дон
Сумно-сумно, як на страту,
Йдуть невольники в полон.

На руках у їх кайдани,
Кров і рани на ногах,
В чорній куряві

Гріє сонечко!
Усміхається небо яснеє,
Дзвонить пісеньку жайвороночок,
Затонувши десь в бездні-глубіні
Кришталевого океану…

Встань,
Встань, орачу! Вже прогули вітри,

Знов рік минув. Знов крок один вперед
ступило всім нам дорогеє діло,
і хоть збільшився людовладців гнет,
ми дальший крок підем робити сміло,
і як гора не спинить вихру лет,
не

Засіли письмаки собором у сто душ,
Високі розумом, в газетників преславні:
В кого не кинь ціпком, то все великий муж,
З Шекспіром, Байроном і Гетем рівноправні.
Задумали тягти в

Годі тобі, степе,
Годі твердо спати:
Перестала в тебе
Зима царювати.

Зникнув сніг, і сонце
Засвітилось чудно!
Сохне-просякає
Дорога

1
Свічку поставив ти в церкві перед образами, багачу!
Добре зробив ти: ось бач — ярко та свічка горить.

Глянь, ось убогий до церкви прийшов, що його ти

Гей, хто на світі кращу долю має,
Як той, що плугом святу землю оре?
Святую землю в банку заставляє,
В довги впадає, як в бездонне море,
І поти б’ється, аж остання рація
На

О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий

Лихо, сусідо! Ой горе нам, свату!
Світ вже кінчиться! Вже буря гуде!
Чув ти? На нашу нещасную хату,
Кажуть, страшенная змора іде.

Десь проявились якісь нігілісти —
Кажуть,

Тихо лине рік за роком,
Підростає Святослав,
Вже він має лук і стріли,
Вже й меча собі придбав.

З лопухами він воює,
Тяжко нищить будяки,
Горобці його бояться
І

На Підгір’ї криниця –
Свіжа, люба водиця.

Без устанку по піску
Дзюркотить у холодку.

Животворний струмочку,
Втіхо мого домочку!

Біжи-лийся з Підгір’я
На ті любі

Хоч помстились деревляни,
Та не заснуть уночі.
Оглядаючись, лягають,
Бачать Ігоря, сплючи.

Хочуть з Ольгою миритись,
До княгині шлють послів,
І у Київ прибуває
Нагло

Як довідались татари,
Що повстали Холм і Львів,
Землю Галицько-Волинську
Хан їх знищити схотів.

На волинський Володимир
То не хмара чорна йде,
То не грім гуде

Я блукав містом своєї юності,
марно відшукуючи в нових кварталах
вчорашні споруди, сквери, стежки,
знайому ліпку на фронтонах будинків —
географія втрачена.
Місто покращало й

Глянь на криницю тиху, що із стіп могили
Серед степу сльозою тихою журчить;
В ній, мов в свічаді, личко місяця блищить,
І промінь сонця миєсь в її срібній хвили,

Олександрі Михайлівні К
Покину, покину
Чужую чужину
Та на Україну
Соколом полину.
Ой хто ж мене дома
Щиро привітає,
Любо в вічі гляне,
Про життя

   1
Закипіла по Вкраїні
     Страшенна тривога,
Як на шляхту піднялася
     Сірома убога.

Піднялася за оранди,
     За жидівські дуди,
Що терпіли – не стерпіли

Нема в світі, рідний брате,
     Як своя хатина!
Поживе в теплі, в затишку
     Вся твоя родина.

А як ще коло хатини
     Та й млинок на Росі, –
Спи собі безпечне

І де ми сили беремо,
Тягти віки своє ярмо,
Ворожі сльози утирати
І посміхатися крізь грати?

Свистять над нами батоги,
Списи залізні навкруги,
А ми в думках вітаєм

Сидів в шинку і пив горівку,
Бо коло серця щось пекло.
Згадав про діти, хору жінку,
Згадав про щастя, що втекло…
Згадав, як був господар він,
Як шанували го сусіди,
Всяк