Про Україну

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,

“Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!” Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої “Гайдамаки”. Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що!

Я думав, і дуже хотілось мені

Полюбилася я,
Одружилася я
З безталанним сиротою
Така доля моя!

Люде гордії, злі
Розрізнили, взяли
Та повезли до прийому
Оддали в москалі!

І московкою

Земле чужая, яка ж бо ти рідна для мене!
Мати-землице, рятуй свою бідну дитину!
Зрадило море мене, за любов заплатило знущанням.
Чуєш? і досі радіють з жарту лихого

Не для людей, тієї слави,
Мережані та кучеряві
Оці вірші віршую я.
Для себе, братія моя!

Мені легшає в неволі,
Як я їх складаю,
З-за Дніпра мов далекого
Слова

Раз в зимі у ліс на лови
Володимирко пішов,
І бояри зрозуміли,
Що тепер не до розмов,

Що пора за меч узятись,
Перейти від слів до діл,
І Берладника Івана
Посадили на

1
Свічку поставив ти в церкві перед образами, багачу!
Добре зробив ти: ось бач — ярко та свічка горить.

Глянь, ось убогий до церкви прийшов, що його ти

 І
Мазепо, зраднику з пращурів кривавих,
З варягів, що хреста брат брату цілували
І, по своїх клятьбах та присягах лукавих,
У братню кров живу того хреста вмочали!
Твої

     І
Ти знаєш край, де скрізь цвітуть цитрони,
Де померанці золотом блищать,
Де вітерець з-під хмари прозірної
На мірти дише, божа благодать?
Чи знаєш ти це

Заднілося. Вже пурхають пташата.
Устало сонечко й позолотило
Ввесь степ. Мов огняна чудовна шата
І землю, й небо сяєвом окрила.

Внизу й в вишині гучить-співає…
Ликує жизнь…

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних

Святослав, розбивши греків,
Повертається з війни,
Тихо плинуть по Дунаю
Навантажені човни.

Ллється легко вільна пісня,
Молодецька, бойова…
Святослав і сам

Щоб скріпивши свої сили,
Стати дужчим в боротьбі,
Князь Данило скрізь шукає
Вірних спільників собі.

Він звернувся і до папи.
Папа каже: “Я готов,
Але хай повстане

Незабаром гнівна Ольга
Знову зводить рахунки…
Але борються завзято
Деревлянські вояки.

Баче Ольга, що до бою
В неї сила замала,
Стала думати, гадати
І на хитрощі

О принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
І так застигну, так зомлію…

Хоч кухоль з рідною водою!..
Я тільки очі напою,
До уст спрагнілих

Вітаю глуш твою, куточку мій затишний,
     Де я ховаюсь од лихих людей,
Що гайдамаками осіли “город пишний”,
     Хвалителями гидосних страстей,
Через котрі наш край ув Азію

Умирає, гасне Київ,
Сонце нашої землі,
Не пливуть уже до його
Ні човни, ні кораблі.

Не пливуть Дніпром у море
І товарів не везуть:
Люди половців бояться, —
Ограбують

Славна в Рюрика дружина,
Всім далась вона взнаки,
А Аскольд і Дір — найперші,
Найславніші вояки.

Нудно їм сидіти вдома
Без походів, без боїв,
І вони прохають князя,
Щоб

Золоте, незлобне серце
Мав у грудях Ізяслав, —
Все він думав, все молився,
Все він вірив і прощав.

І дитячою рукою
Він держати не зумів
Ні державного спокою,
Ні

О дивний мент, о дивний час!
Весь Всесвіт дивиться на нас.
Сам Бог над нами став, здається,
І чуть, як Боже серце б’ється.

Сам Бог байдужість переміг,
І на похмурих хмарах