Про природу

З-під неба теплого і вірного, як друг,
Перенесли її під наше небо змінне.
Як слово зрадника. І чорної вершини
Безсила пада тінь на потьмарілий луг.

Струмує, сріблиться осичина

Солодкий світ! Простір блакитно-білий
І сонце — золотий небесний квіт.
Благословляє дух ширококрилий
Солодкий світ.

Узори надвесняних тонких віт,
Твій погляд, ніби пролісок

Свіжа зелень розгойдалась,
Розгулялась, поплила.
Перші краплі засміялись
До голодного зела.

Голуби летять у сховок,
І в тіснім голубнику
Ряд округлих їх головок —
Як

— Відкіль бредеш ти, голово лиха? —
Лисиця так мовля Ослові.
— Дивився, як там Лев здиха
Аж ген у тій діброві!
Піди, паньматко, подивись;
Ти ж зналася із ним колись…
І! Що

І
Над річкою стояв великий гай,
Зимою — затишок, а літом — божий
рай;
Усяка пташечка, радіючи, співала,
Весну і літо привітала.
В тому гаю два Голуби були

Ластівки літають, бо літається,
І Ганнуся любить, бо пора…
Хвилею зеленою здіймається
Навесні Батиєва гора.

Гнуться клени ніжними колінами,
Чорну хмару сріблять голуби…

Над нашим вітом і під нашим світом
Є ще світи великі і малі.
Туди ми долітаєм тільки світлом
І музикою темної хемлі.

Туди мене хтось ненастанно кличе,
Вистелює блакитом

Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.

Грає листя на веснянім сонці,
А в душі — печаль, як

Твоя протилежність – пісок,
Пустиня безплідна й сумна.
Ти народжуєш колосок,
Наче нива, з мого зерна.

Ти плекаєш його сама,
Ти даєш йому мови дар,
Безконечну могуть ума,

Над селами, над нивами,
Лугами та долинами
Велика Хмара йшла.
Ні жита, ні пшениченьки,
Ніякої травиченьки
Дощем не полила.
Від степу від широкого
До моря до глибокого

Слід копитів занесло сивим димом,
Упала гілка — лапа снігова,
І вітром, невловимим і незримим,
Гойдає омертвелі дерева.

І тіні переходять під скрипіння
Старих осик у

Почорніли заводі в озерах
І ясніші стали разом з тим.
Від листків падучих ніжний шерех
Заплітається в ранковий дим.

Вставлено у вікна другі рами,
Вата і калина поміж

Дівочих непорочних ліній
Довершеність – літак і лук.
Вона прийшла у день осінній,
Вся повна чародійних мук.

На грудях, на стрункому лоні
Одежу тихо розпина.
Неначе куля

У одному хорошому садочку,
Геть-геть аж у куточку,
Стирчав кілок між лопухом,
А по йому Хмелина повилася
І гарно так з ним обнялася,
Неначе дівчина з хорошим козаком.
— З

Як би я знав, де ти живеш,
Дивився б крізь вікно знадвору,
Як ти виходиш із одеж,
І входиш в мрію снів прозору.

Я там стояв би цілу ніч,
Щоб знову бачити, як вранці
Злітає

Десь там осінь за горами
і, немов громи,
б’є об землю копитами
білий кінь зими.

І, неначе моря хвилі,
сніг, і сніг, і сніг…
Чеше вітер коси білі,
розплітає

Весною Муха-ледащиця
Майнула у садок
На ряст, на квітки подивиться,
Почуть Зозулин голосок.
От примостилась на красолі
Та й думає про те,
Що як то гарно жить на волі,

У пущах, де лише стежки звірині,
Серед потворно сплетених гілок
Буває в небо просвіт темно-синій,
Як любе око. Скрізь таємний змрок.

Гудіння сосн, як виття ериній,
Шкребіння

Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі

Хлоп’я в садку собі гуляло
Та й забажало
На іграшки ужа піймать.
(Воно гніздо його назнало —
Так як утерпіть, щоб не взять?)
Побігло, засадило руку
Та й витягло — Гадюку…