Про природу

Бурмило Кундель вирвався на луг —
На волі трохи погуляти,
Бо остогид йому ланцюг,
Обридло в курені лежати.
Піткнувсь у чагарник… Коли глядить —
Назустріч Вовк

Маленьким хлопчиком додому
у полі йшов я в шумі трав
і у гніздечку кам’яному
сорокопудика спіймав.

Тримав я міцно пташеня те,
й на мене зорили з руки
його лякливі

Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.

Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.

Трудяща Ластівка край берега літала,
Земельку мокрую збирала,
Щоб хатоньку собі зліпить,
Щоб де було і їй, і діткам жить,
Тихеньку долю веселити,
І бога, і людей

Літо бабине, бабине літо…
Серце чує осінні путі…
Хтось заплутав зажурені віти
в павутиння нитки золоті.

Листя слухає вітру зітхання
і згортає свої прапори.
На покірну

Не вірте, люди, снігу —
Холодній чистоті:
Краса його бездушна
Без палу і вогню.

Укрив він як хутром
Всі трави і квітки: —
Не дам, не дам цвісти вам,
Бо я кохаю

Лисиця десь м’ясця дістала.
Тихесенько прибігла під стіжок —
Ум’яла більшенький шматок,
А менший у сінце сховала
На другий раз, бо нужду знала;
Сама ж спочити прилягла…
Воно

Пішов Дідок у ліс по дрова;
Не забарився в’язку нарубать,
Та як її на плечі взять:
Осика — не полова!
Як не мостивсь, як не ладнав,
А оберемка не підняв.
Сердега сів,

Шумит в степи унылая береза…
Знать, ей одной шуметь там суждено.
Кудрявый лист от ветра и мороза
С ее ветвей осыпался давно.

Цвела она прошедшею весною,
Не знаяся ни с горем,

З дерев опадає убрання,
і вітер у сурму гука.
Покірна краса умирання,
чому ти мені так близька?

І осінь, і дим над рікою…
О земле, подібна пісням,
чому я всім серцем з

Весна, весна! Яка блакить,
який кругом прозор!
Садками ходить брунькоцвіт,
а в небі — злотозор.

Весна, весна! Який там гон
на крилах вітерка? —
то в вишині біжить, зника

Соловей, соловей,
Наш залетный певец!
Как ты жил, что видал
На чужой стороне?

Так ли любят тебя
И за морем встречать?
Так ли любят и там
Слушать песню твою?

Уж

Світає…

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
В тумані загорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму.

Вже дніє

Летить голуб понад полем,
Спочинку не має,
І долини, і діброви,
І луги минає.

Ні в садочку вишневому,
Ні в лісі густому
Не живеться, не сидиться
Йому,

Ой цвілось життя зелене —
юнь моя
— чорнобрів’я!
Тисяча півтонів, тіней…
А тепер же —
що зустрів я?
Сивий впав на мене
іній…
Сивий, сивий іній…

Що ж. Нічого.

Люблю тебя, уединенье!
Люблю в безмолвии твоем,
Воспоминая о былом,
Вкушать покой и вдохновенье!
Люблю я бархатные травы,
Луга душистые твои,
Вдали блестящие ручьи
И

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву

Раз Вовк тихесенько підкрався…
Всім відомо, куди він звик ходить
І де він лиха набирався, —
Та що ж робить,
Коли на те вже Вовк удався,
Щоб овечок давить!
І сей раз він

Я стою на кручі —
За рікою дзвони:
Жду твоїх вітрил я —
Тінь там тоне, тінь там десь…

Випливають хмари —
Сум росте, мов колос:
Хмари хмарять хвилі —
Сумно сам я,

Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями,