Про природу

Флегматично зима тротуаром поскрипує,
Фантастичні плете казки,
Позіхає десь під білою липою,
На шибки покладе мазки.

Вкриє землю габою сріблястою,
І є напруженій тиші

Літо бабине, бабине літо…
Серце чує осінні путі…
Хтось заплутав зажурені віти
в павутиння нитки золоті.

Листя слухає вітру зітхання
і згортає свої прапори.
На покірну

Пришла весна. Как сладостно
Глядеть на божий свет!
И птички все как радостно
Поют весне привет!
Тогда цветут огромные
Леса, сады кругом;
Тогда луга зеленые
Пестреются

Наступила туча громовая,
Как гора над тихою долиной.
Пролила дождя она обильно,
И гремя, и молнией сверкая.

Дождь утих… А туча уж далеко
Уплыла. И солнце заблистало,
И

Лисиця десь м’ясця дістала.
Тихесенько прибігла під стіжок —
Ум’яла більшенький шматок,
А менший у сінце сховала
На другий раз, бо нужду знала;
Сама ж спочити прилягла…
Воно

Весна, весна! Яка блакить,
який кругом прозор!
Садками ходить брунькоцвіт,
а в небі — злотозор.

Весна, весна! Який там гон
на крилах вітерка? —
то в вишині біжить, зника

Звідкіль ти, могило,
У степу взялася?
Хрестик з очерету,
Земля не зляглася.

Ні шляху, ні стежки;
В полі дико, пусто;
З нечуйвітром тирса
Забуяла густо.

Чи

Блакитне небо, мов дугасте море,
Безоднею самітною стоїть,
Під сонцем степ, козацьке Дике поле,
Огнем переливається-жахтить.

Гарячий вітер хилить-нахиляє
Траву хвилясту стиха

Несется тройка, а ямщик
Поет мне песню удалую
О том, как ветреный старик
Учил жену свою лихую.

Вдали синеет лес густой,
Туман ложится над рекою;
А чайка вьется над горой

I
Довго спали вітри у ярах на припоні,
Довго тиша гнітюча полями повзла,
І стояли дерева німі на осонні,
Знемагала в пилюці вечірня імла.

І на трави

Я не люблю зими — вона така убога,
Одноманітна, барвами скупа,
І місяць білий — круглий, як лупа, —
Втопає в царстві мертвого й німого.
Я не люблю зими — вона така

Ой, не крийся, природо, не крийся.
Що ти в тузі за літом, у тузі.
У туманах ти сниш… А чого так сичі
Розридалися в лузі.

Твої коси від смутку, від суму
Вкрила прозолоть, ой

На полі Вовк овечку взяв,
Потяг сердешную в діброву —
Не на розмову, —
А щоб із’їсти: він бажав
М’ясця свіженького давненько.
От взяв овечку, обідрав,
Як знав,
Та й

Люблю тебя, уединенье!
Люблю в безмолвии твоем,
Воспоминая о былом,
Вкушать покой и вдохновенье!
Люблю я бархатные травы,
Луга душистые твои,
Вдали блестящие ручьи
И

— Дивись ти, як хвинтить зачав!
Неначе й справді пишна птиця! —
Так Камінь, лежачи в пшениці,
На дощик верещав. —
А глянь, іще й радіють люде;
Запевно, всі вони дурні,—
Аж

Маленьким хлопчиком додому
у полі йшов я в шумі трав
і у гніздечку кам’яному
сорокопудика спіймав.

Тримав я міцно пташеня те,
й на мене зорили з руки
його лякливі

Горит восток. И утро мая,
Прохладной негой навевая,
На землю тихую глядит.
И распевают птичек хоры,
И зеленеют лес и горы,
И ручеек вдали журчит.
Цветы листочки

Ой сніги мої, сніги
срібні та пухнасті,
наче все, що навкруги,
потонуло в щасті.

Діаманти, де не глянь,
скрізь переді мною
розкидає осіянь
щедрою рукою.

Може,

Уж солнце давно за горами,
Ночная сошла тишина;
Усыпалось небо звездами,
И полная встала луна.
Она, из-за гор выступая,
Лучами сады серебрит
И, гордо на небе сияя,
В

Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.

Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.