Про природу

Даремно шукаю розради
Під сінню твоєю, природо!
Твої голоси невмирущі —
І шум молодої діброви,
І степу ранкового шепіт,
І гуркіт правічного моря —
Уже не здолають, як

Грім гуркоче навкруги,
Хмара дощ несе в луги.
Лийся, дощику, навкруг —
На поля,
Баштан
І луг.
Лийся, лийся над травою,
Молодою,
Запашною,
Лийся, лийся

По-осінньому хмари пливуть,
По-осінньому вітер кигиче…
У далеку лаштуючись путь,
Чорна галич злетілась на віче.

І весь день в берестках стрекотня
Все полохає хмари високі,

Сірі вулиці… Тихі кури…
(Впорядкуй згадки, впорядкуй!)
Візник, бородань похмурий,
Куняє на передку…

Ось і він (як з повісти взятий!)
З мезоніном домок в садку…
Любистку

За народними мотивами

Ой у лісі калюжа є,
А чого лис нездужає?
У калюжі мочить губи,
А на сонці гріє шубу.
Шуба в лиса притерта,
Губи в лиса подерті,
А усе

Синє море обгорнули тумани,
В синім морі ані хвилі, ні луни…
Тільки тиша… Мертва тиша і туман,
Повні тіней, небезпеки і оман…

Хто запевнить, що проясниться блакить,
Що

Ні словечка йому не сказав старий,
Мовчки вивів коня за ворота.
Потихеньку осіння лилася згори
На степи позолота.

А коли упав перший у жовтні сніг,
Лист прийшов весь

На хуторі, як у в’язниці, тихо:
Навколо ліс – береза та сосна…
Книжок немає зовсім, – це вже лихо;
А друге й більше – дощова весна.

Проте дивлюсь спокійно, як надворі
І землю

Вирує море. Кожен дальший вал
Усе страшніша підіймає прірва…
Весь хаос вод цей невгавущий шквал
З безодні супокою вирвав!

І дивно знать, що десь, на глибині,
Усе незмінне,

Косивши дядько на узліссі жито,
Об жовтий череп косу зазубив…
Кого й за віщо тут було забито,
Хто і для кого вік свій загубив,
Йому байдуже…
Тут, на місці бою,
Таке

Звелися ріки і лугами
Блакитно простягають путь,
А в небі хмари лебедями
Із ополонок воду п’ють.

Гаї спинились над водою
І тихо входять в клекіт рік,
І хмелем бродить

Дощик теплий, дощик синій
Цілий день співав в долині.
І під цей весняний спів
У долині луг зацвів.
В лузі повно квіточок
І маленьких діточок.

На болоті журавель
Цілий день збирав щавель.
Назбирав собі на борщ,
Та якраз вперіщив дощ,
І щавель знесла водиця, —
Без борщу лишилась птиця.
З того часу журавель

Стережися неба нічного!
Порожнечі його німій
Мало зору твого, і много —
Якщо душу відкриєш їй!

Зачарує. Приспить. Зруйнує.
Звідки?… Нащо?… Навік… Кудись…
…І м’ятеться,

Ми садили ліс у полі —
І дубочки, і тополі,
І осику, і ліщину,
І червону горобину.

Виростай, наш ліс могучий,
Піднімайсь під самі тучі,
Щоб хмарки тебе гойдали,
Дощ

Біла мево, що кружляєш
Над водою низько-низько,
Чом же ти так безупинно
Б’єшся й жалібно квилиш?

Подивися, біла мево,
Як же ти мала-маленька,
Проти моря як нужденний,

Там, де гнеться верболіз,
Чорногуз
В ставок заліз.
А на птицю з верболозу
Вітер трусить
Срібну росу.
Рясно падає росиця —
Славний душ
Приймає птиця
Коло берега

Я став би птицею, коли б
Не жив на світі чорний хліб,
Коли б на світі не жило
Столапе зло…
Я нерозщеплену любов
В поля, в серця посію знов,
Посію в роси хліб з руки
І

По рецепту на базарі
Дятел вибрав окуляри,
Натягнув собі на ніс,
Полетів трудитись в ліс.
У осінню хмуру пору
Хитрий жук зашивсь під кору.
Дятел глянув, сів на

Морський орел, шугаючи все вище,
З очей зникає. Море й самота
Ідуть на нас. Усе лютіше свище
Холодна бора. Пінява й крута

Вирує хвиля. Падаючи скісно,
Вона кренить розхитаний