Про мову

Знов Москва розпинає народ,
Що повстав за державу свою,
Знов закутих в залізо заброд
Зустрічає чеченець в бою.

Двоголовий орел в два дзьоби
П’є чеченську палаючу кров!

Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.

І не віддай цим людям на поталу, —
вони вже іншу віру напитали.

Одплач в мені, одплач і одболи, —
вони ж моїми

Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе

Лев спить горілиць*, а сплячий вельми схожий на мертвого. Юрба всіляких Мавп, вважаючи його за мертвого, наблизилась до нього і почала стрибати та лаятись, забувши страх і повагу до царя свого. А

Поете! Будь собі суддею,
І в ночі тьми і самоти
Спинись над власною душею,
І певний суд вчини над нею,
І осуди, і не прости.

Устануть свідки темноокі
Зо дна поблідлої

Африканський Олень часто живиться зміями. Наївшись досхочу їх і терплячи спрагу від отрути, що пекла його всередині, швидше за птиць помчав до гірських водяних джерел на високі гори. Там побачив

За стінами холодна віє ніч;
Огонь то згасне, то засяє знову…
Ах, так давно я чув людськую річ,
Що вже й забув земну, звичайну мову.

А знаєш що? І там, поміж людьми,
Та сама

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них

Люблю отруту, сховану в лілеї,
Люблю порок із поглядом ясним,
І безсоромність ніжності твоєї,
І терпких милощів незнаний дим.

Люблю тебе, бо ти чужа коханню,
Бо ти мені

Епоху, де б душею відпочить,
З нас кожний має право вибирати,
Найдемо тут ми вибору багато
Народів, царста, богів, людей, століть.

Готичний присмерк, еллінську

Що ж, авторучка — це не шабля із піхов.
Ворожа кров не бризне з-під пера.
І лиє дощ. І гетьман не приїхав.
Неслушний час. І все-таки пора.

Пора, пора!
Живеться, як на

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите не війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих

Блюстителі, халтура — ваше хоббі.
Ви, фабріканти вір і недовір,
зробити вам би по духовній пробі —
вас забракує кожен ювелір.

Номенклатурні дурні, бюрократи,
пласкі мурмила в

Отой самий Гній, у якому в давнину Езопів півень вирив дорогоцінний камінчик, дивувався Діаманту і з цікавістю питав:

— Скажи мені, будь ласка, звідки увійшла в тебе ціна така велика? І за

Півні кричать у мегафони мальв —
аж деренчить полив’яний світанок…
Мій рідний краю,
зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.

Червоне й чорне кредо

На дворі, якось опівдні,
Заможний чоловік насипав на рядні
Чимало Перлів просушити,
Бо в скрині почали жовтіти.
— Гляди! — озвався через тин
Кум Северин, —
Як доберуться

Москва — тепер коричнево-червона,
І споконвік така вона, як є,
За голову Джохара півмільйона
Американських доларів дає!
Це новина! Це ринок! Добра плата!
І добра слава йде по

Сонце намальоване циноброю,
На вітрилах вечора пливло.
В золотій спечаленості обрію
Ти світилась, як небесне тло.

За зорею рідною й далекою
Ти тужила на моїм крилі,
Ніби

На мові нашій дня печать.
Вона — як сяйво серед ночі…
Її не можна забувать,
Вона душі твоєї очі.

Єднає з піснею в гаю
Вона з життям тебе любовно…
Коли ж забудеш рідну

Ой кобзо голосна! Мовчи, не вигравай!
Не воруши в душі моїй одрадні ті хвилини,
Як нас колись думки заносили в той любий край,
Звідки, здавалося нам, воля шле поклони…

То сон