Про маму

Ти був іще малий котигорошок,
Така собі одна із людських мошок,
Що виповзли на сонце, бо весна
Тепло лила із келиха без дна,
І щось собі блаженно лепетали, —
І от тебе

Він дивився на мене. Умовляв.
Переконував вибалушеними очима.
Такі мама часом галушки варить,
Коли дуже вже їстоньки.

Він соромив мене. Присоромлював.
Погрожував. А коли

Погляньте на двох їх:
Он з донею мати.
Чи можна ж маленьку
Ще більше кохати?!

Впадає матуся,
Дівчатко милує, —
І рученьки й ніжки
Маленькі цілує!

Пісня Марусі Чурай

Летить галка через балку,
Літаючи, кряче…
Молодая дівчинонька
Ходить гаєм, плаче.

“Не пускає мене мати
Вранці до криниці,
Ні жита жать,

Я дівчина невеличка,
На головці в мене стрічка,
Вмію шити, вишивати,
Ще й читати і писати.

Спи, моя доненько, спи, моя доленько!
Я колишу на руках;
А як заснеш, моя ясная зоренько, —
Сяду в тебе в головах.
Ласка ж та пильная, чула, прихильная
Буде твій сон стерегти;

— Ой вишеньки-черешеньки!
Чи великі гроші
Заплатила за вас мама?
Такі ж ви хороші!
Іздалека вже вас видно,
А як стільчик взяти,
Отоді-то вже вас можна
Добре

Мамо, вечір догоря,
Вигляда тебе роса,
Тільки ж ти, немов зоря,
Даленієш в небеса,
Даленієш, як за віями сльоза.

Ти від лютої зими
Затуляла нас крильми,
Прихилялася

Моїй матері присвячую

Мати моя, мати дорога,
Осінь горить в полях,
Хай ані мжичка; ані юга
Не занесе твій шлях.

Мати моя, голово стара,
Встали багряні дні,

Зупиніться, поети!
Чекайте, не треба…
Мати вийшла на ґанок
і дивиться в небо.
Мати дуже висока,
древніша од космосу,
На плечі в неї райдуга
гнеться коромислом.

Бувало, мати, Ївга Базилиха —
До неї й досі спогадом лечу, —
В зимовий вечір заспіває стиха
І доведе малого до плачу.

Сама розкриє душу материнську,
У щиру пісню переллє

До крамниці дамочка
Увійшла з дитям.
— Купи книжку, мамочко,
Он вона, отам…
Мама здивувалася:
— Кніжечку ти хошь?
Ето на украінском.
Что ти в нєй поймйошь?
Кніжкі,

— Ні, мамо, не можна нелюба любить,
Нещасная доля із нелюбом жить.
Ох тяжко, ох важко з ним річ розмовляти
Хай лучче буду я ввесь вік дівувати.

— Хіба ти не бачиш, яка я стара?

Та було у матері чотири сини.
(Люлі-люлі. Гойда-хить).
Колисала їх, поки мала силу.
Виросли – пустила у світ.

Як прощались – присягали, звісно,
Ми ж тобі і те і се:
І

Уривок з поеми “Дорога”

Сизим інеєм
капусти цвітуть.
Аж під зорями
літаки гудуть.
Хмара стелиться
скатертиною
Та над бабою
над

Спи, засни, моя дитино,
Спи, моє маля,
Ніч іде в гаї, в долини,
Трави нахиля.

Хай тобі ця ніч насниться,
Що в огнях сія.
Будеш завтра в світ дивиться,
Зіронько

Пахне материнка у кімнаті,
Зірвана тобою при дорозі.
Я від тебе хочу сина мати,
Хочу щастя в радості й тривозі.

Хочу сина кликати: «Мій синку!»
І тебе любити, як світання.

Мати схиляється
Над позеленілим цямринням криниці,
Блисне їй синьо
Джерельної води оченя…
І завжди отак,
Як тільки погаснуть зірниці,
Як тільки займеться
Обрій нового

Посіяла людям літа
свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити.
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.

Ой час їхать, Марусенько,
Тобі до господи!..
Ох, болить моє серденько
Від сеї невзгоди!
Ой збирайся, моя галко,
Ти до чоловіка!
Жаль нам тебе, серце, жалко,
Жаль буде