Про літо

Гори слонили мряки сині,
Туга дрімучий ліс покрила,
В глибокій сумерку годині
Отара хмар по небі плила…

Ген, коби ти, дівчино мила,
Була в ту хвилю в полонині!
Пусто… Ліс

Самотня сосна, одинока
Верхів’ям хилиться, тяжить
У пропасть… Пропасть чорноока
Своєю тайною манить…

На скелях Богом позабута
Думає сосна, гей у сні,
Яка се тайна

Хто це в лісі там говорить,
Хто це вітами шумить,
Чи береза білокора
З вітром тихо гомонить?

Чи то дуб старий, дебелий,
Казку так веде лісну;
Чи то граб стрункий,

1.
Осінь, наче в’юнка кокетка
з далеких днів,
що в протертім портреті предка,
на чарки дні

бачить очі палкі, протлілі,
і чує жаль,
і колише в закляклім тілі
свій

Гей, гей! Чимало полетіло
Пташат від своїх гнізд,
Чимало хмар перекотилось,
Чимало згасло звізд!

Гей, гей! Чимало із левади
Сплило води у ліс,
І серця мрій чудових,

1
Якщо бовваніють
На площах у мас
Порожні цистерни із написом “Квас”,
А в будочках “Води”, куди не піди,
Вже зранку нема ні краплини води
(Про що й наліпили об’яву на

Стоять старенькі і похилі,
Чорніють латані боки.
Мені вони з дитинства милі,
Ті трудолюби-вітряки.

Бувало, глянеш вдаль на полі,
А він край шляху за селом
На степовому

Пізня осінь блудом блудить
Між кущами в’ялих рож,
Квітів вже вона не збудить,
Сіє сльози сірих рос.

У лахміття грішне тіло,
Як жебрачка, зодягла,
Розпустила косу

Запитав я у районі:
— Як працює Лиходід? —
Керівник потер долоні,
Глянув “зведення” і “звіт”

І такий дає одвіт:
— Головує він нічого,
Як на враження моє.
Лиш грішок

Вітер віє верховійно,
Знизу – тиша, шум – вгорі,
Пахнуть трави деревійно,
Смоли стигнуть на корі.

Знизу – тиша буйноцвітна,
Не колишеться трава,
І стежина непомітна

Глядить сумна ялиця
На зимні береги,
Над нею студінь злиться,
Окутують сніги.

Про пальму тихо мріє,
Що в сонячній землі
В жарі проміння мліє
Самотня на скалі.

Бенкет грози. Громаддя грому
Гряде з-під чорної гряди.
Так блискавок шорстку солому
Вітри скиртують молоді.

Так закипають буйні губи
Блакитногрішні, Боже мій,
Так дощову

Сивий, аж замислений, крихкий на пругах
Граніт кострубатий до пальців липне.
Шпурляю — і він гоготить в ногах,
Влягаючись тілом в земні заглибини.

Рожевий, смугастий — в

Кого ж ми запросим на Свято?
Хай прийде гостей небагато.
Всі інші зберуться допоки,
Найпершим прибуде хай Спокій.
Він сяде в кутку, край ялини,
Всілякі розкаже новини,

Ще вчора джміль гудів — сьогодні вже нема,
Застиг від холоду, ледь лапками він меле,
Крилята задубілі не здійма
І тихо й тоскно дивиться на мене.
Беру його із затінку, кладу

I
На пусте поле сонце кладеться
Лучем безсилим, тихим, блідим,
Над чорні скиби сонно снується
Тяжкий, синявий, запашний дим.

Іде по скибах з подувом вітру,

Хто це бродить по саду,
Хто гойдає голі віти?
На чиєму це сліду
Зацвітають дивні квіти?

Хто це поле оголив,
Хто затяг туманом далі,
Хто це верби нахилив
У незміряній

Лину-плину на човні,
Легко й весело мені.
Ледве вдарю я веслом,
Хвиля піниться сріблом.
Ледве човна поверну –
Любо глянуть в глибину.
Верби й лози чарівні
Все

Літо стернями пішло,
Входить осінь у село.
Я люблю рум’яну осінь.
Над садами чисту просинь,

Молотарки спів у полі,
Перший дзвоник в нашій школі,
Що нас кличе, мов зоря,

Шум лісовий,
Колисковий,
Тихий шелест
Барвінковий.

Дзвін легенький
З передзвоном,
Гомін тихий
З відгомоном.

Плач тужливий,
Сміх грайливий,
Біг