Про літо

Літує літо у липневім цвіті,
Гречки медами пахнуть звіддаля,
Вже зажовтіли ниви і поля,
Десь перепілка пітькає у житі.

Після дощу розморена земля
Лежить і слухає, що

Звозить Вересень в комори
Кавуни і помідори,
Спілих яблук, груш і слив
Цілі гори натрусив.

Йде до гаю, де гриби
Виростають щодоби.
На чолі іскриться піт –
Сто турбот

Іволги співуче тремоло…
Арсен Каспрук

За луками, за лісом голубінь —
Льодком закута річенька Ірпінь.

У лісі тиша, біла і німа,
Над снігом заколисано

Листопад. Падолист.
Тихий сад. Вітру свист.
Ходить садом Листопад,
Підміта чистенько сад.
Дерева обв’язує,
Лагідно приказує:
– Працювали ви ударно,
Все зробили, хто що

Дід куняє у партері — п’єса нуднувата.
А тут раптом в третій дії як пальне гармата!
Дід у кріслі захитався, з переляку мукнув
Та об крісло об переднє головою й стукнув.
—

Тільки літо почалося,
У село Кислиці
Прибув доктор дуже вчений
З самої столиці.
Найняв собі півхатини
В ветхої бабусі.
Щось там пише, метикує.
Тихо, як у вусі.
Раз

Як торохне із рушниці Панько біля граба,
А із кущів як вискочить налякана баба
Та як крикне: — Ти куди-то смалиш із рушниці?
Дать би тобі, паразиту, по здоровій пиці! —
А Панько

На мій погляд, це хороші завели порядки,
Що на курячих яєчках ставляться печатки:
Якого числа
Курочка знесла.
Ось купила бабусенька яєць два десятки.
— Звідки ж на них, —

Під ларьочком Гнат, Антон
І Омелько з ними
П’ють зелений самогон
Банками скляними.
Мимо них пройшов індус
В білому береті,
Що навчається у нас
В університеті.

Йде дівиця вздовж по вулиці
І людей не поміча.
До грудей у неї тулиться
Дурнооке собача.
А назустріч сонно шваркає
Друг дівиці Боб Капшук.
Затягнувся він цигаркою
Та

Пізня осінь блудом блудить
Між кущами в’ялих рож,
Квітів вже вона не збудить,
Сіє сльози сірих рос.

У лахміття грішне тіло,
Як жебрачка, зодягла,
Розпустила косу

Кого ж ми запросим на Свято?
Хай прийде гостей небагато.
Всі інші зберуться допоки,
Найпершим прибуде хай Спокій.
Він сяде в кутку, край ялини,
Всілякі розкаже новини,

Хто це бродить по саду,
Хто гойдає голі віти?
На чиєму це сліду
Зацвітають дивні квіти?

Хто це поле оголив,
Хто затяг туманом далі,
Хто це верби нахилив
У незміряній

Самотня сосна, одинока
Верхів’ям хилиться, тяжить
У пропасть… Пропасть чорноока
Своєю тайною манить…

На скелях Богом позабута
Думає сосна, гей у сні,
Яка се тайна

Літо стернями пішло,
Входить осінь у село.
Я люблю рум’яну осінь.
Над садами чисту просинь,

Молотарки спів у полі,
Перший дзвоник в нашій школі,
Що нас кличе, мов зоря,

Ще вчора джміль гудів — сьогодні вже нема,
Застиг від холоду, ледь лапками він меле,
Крилята задубілі не здійма
І тихо й тоскно дивиться на мене.
Беру його із затінку, кладу

Шпиль вінчають хмар отари,
Мов з вулканів темний дим,
Зорі сяють, через хмари
Блиском блимають блідим.

По узбіччях стогнуть дуби,
Лине гомін, чути шум —
В хмарах

Запитав я у районі:
— Як працює Лиходід? —
Керівник потер долоні,
Глянув “зведення” і “звіт”

І такий дає одвіт:
— Головує він нічого,
Як на враження моє.
Лиш грішок

Бенкет грози. Громаддя грому
Гряде з-під чорної гряди.
Так блискавок шорстку солому
Вітри скиртують молоді.

Так закипають буйні губи
Блакитногрішні, Боже мій,
Так дощову

Сивий, аж замислений, крихкий на пругах
Граніт кострубатий до пальців липне.
Шпурляю — і він гоготить в ногах,
Влягаючись тілом в земні заглибини.

Рожевий, смугастий — в