Про літо

Літо пахло м’ячем, бузиною, порічкою,
в надвечірніх кущах цілувалися пари,
і коли стигле сонце сідало за річкою,
пахли тихим дощем кам’яні тротуари.

М’яч летів до небес над

З циклу «Нотатки фенолога»

Літо меншає, і звужується коло —
нині площа провінційна і тісна.
Відцвіла, немов остання скрипка соло,
пізня липа, неспокійна і

З циклу «Нотатки фенолога»

Самоспалення саду, і ця нетривка погода,
і розмита в деталях телевежі тупа стріла…
Повз ряди манекенів, нудні, мов класична ода,
наші лиця

серпень жарінь розпашілого глека
жовто спахнули дахи і портали
книга яку неуважно гортали
раптом сліпучо заквітла мов спека

серпень ріка невимовне солодка
плинуть будівлі

Житні хлібини крають ножами
і не можуть наїстися.
Аж трясуть неголеними щоками
над коржами й кулешею,
ще й дослухаються, як гаряче пісне ліпило
осідає в запалі

На чужих наречених — пояси, мов табу.
Зостаєшся один і над глиною постиш…
Вилітає на площу нічний табун —
скільки збіглося коней до тебе на посвист!

Що ж, коли не скрипаль, то

Лічилка

Один,
Один,
Одинична —
До вікна летить
Синичка.

Та синичка
Лиш одна:
Дзінь, дзінь,
Дзінь
Біля вікна!

Один,
Один,
Одинична

Лічилка

Літо, спека, бо жнива.
В житі зайчиків аж два.
— Де ми будем, брате, жити,
Як покосять в полі жито?

— Раз, два — та й тікати
Буде нас стіжок

Коли літо одлунало
І прийшли осінні дні,
Сонце дині фарбувало
На зеленім баштані.

Фарби вибрано густі,
І ясні, і гожі!
Вийшли дині золоті –
Всі на сонце схожі.

Дражнилка

— Васильку, Васильку,
Ти бавився в просі,
Що цятки-просинки
На щічках, на носі?
— Дівчатка-росинки,
А то ж не просинки!
Руденькі веснятка

Погляньте: диво дивовижне,
Таке ж цікаве, бо живе,—
Зрослись на гілочці дві вишні,
Висять собі, як буква Ве.

Серпневий день відпаленів,
Розлив довкіль тепло —
Гіркавим духом полинів
Над степом потягло.

Полин-гірчак, полин-бур’ян,
Пахучая трава,
Аж серце гоїться від ран,
І

Налилося по вінця блакиттю вікно —
День погожий і соняшний настрій
І неначе із неба пролите вино
Покропило пурпуром тут айстри.

Передосені теплій непевній порі
Залишилися

Мандрувала ніччю осінь рання
Й ранком подалась у білий світ,
А мені лишила на прощання
Перший ледве що помітний слід.

Придивляюсь — ось її ознаки,
Видно, що приходила

Я не просив осінньої обнови
Як хліба нашого насущного в Отця.
Вона ж явилася — чудесна і чудова —
Негадано, неждано мить оця!

Я не вимолював натхнення миті
І не настроював

Відгриміло. Тільки ваговито
Та старанно в шиби стука дощ,
І зелено-серпанкові віти
Розгойдались над асфальтом площ.

Тільки, бач, не мерехтливим дивом,
Із якого злива пил

Вже де-не-де пополотнів
Лапатий лист на сикоморах,
Мойого червня тридцять днів
На календарний стерто порох.

Мені медових вечорів
Приносить липень ситий соти
І в щедрий

Білий гриб-
Боровик,
В зелен-лісі
Жити звик.

Як до лісу
Прийдеш,
То не зразу
Знайдеш.
Бо він гриб-
Боровик,
Він
ховатися
Звик.

На стеблинах білосніжні
Розцвіли ромашки дві,
Третя вправо похилилась
Попід ними у траві.
Наче буква Це з ромашок
Зацвіла між трав і кашок.

Не птах він,
А має і крила,
І хвіст.
Пробігся —
І всіх нас До неба поніс.
Не голка,
А хмару зустрічну
Прошив
І нитку білясту
Позаду